Читати книгу - "Тіні старого маєтку, Mira"

2Глава 2: Шепіт у темряві

Наступного ранку Софія прокинулася від слабкого світла, яке пробивалося крізь важкі штори її нової спальні. Ніч минула неспокійно: їй здавалися звуки кроків і відчуття чийогось погляду. Вона намагалася пояснити все втомою від переїзду, але думки про тінь, яку вона бачила вночі, не полишали її.

Спустившись до кухні, Софія знайшла старовинний чайник і кілька чашок, які наче ніколи не використовувалися. Під час сніданку вона відкрила ноутбук, щоб дізнатися більше про маєток, але в Інтернеті майже нічого не було. Лише кілька коротких згадок: будинок належав багатій родині, яка раптово зникла понад сто років тому, залишивши по собі лише легенди.

Розмірковуючи над цим, Софія вирішила оглянути маєток. Великий хол із високою стелею, прикрашений люстрою, що давно перестала сяяти, кілька закритих дверей, і коридори, що вели до кімнат, кожна з яких здавалася загадковою.

В одній із кімнат вона натрапила на старий грамофон. Він стояв посеред столу, виблискуючи пилом. Софія необережно доторкнулася до нього, і в ту ж мить почувся слабкий скрип, ніби грамофон намагався програти давно забуту мелодію.

Серце Софії закалатало. Вона відсахнулася, але музика не почалася.

— Це просто стара техніка, — сказала вона собі, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

Продовжуючи оглядати будинок, Софія натрапила на двері, які вели до підвалу. Вони були закриті, а замок здавався таким старим, що навіть ключа до нього могло не бути. Софія провела пальцями по дереву, і їй здалося, що зсередини доноситься слабкий звук. Наче хтось шепотів її ім’я.

— Софія…

Вона відскочила, ледь не впустивши ліхтарик, який взяла із собою.

— Є тут хтось? — голосно запитала вона, але відповіді не було. Лише тиша, настільки глибока, що Софія могла чути власне серцебиття.

Вона вирішила залишити підвал на потім, хоча відчуття тривоги не полишало її.

Пізніше, коли вже вечоріло, Софія вирішила провести час у бібліотеці. Вона відкривала старі книги, намагаючись знайти підказки про колишніх власників будинку. Одна з книг випала з полиці, коли вона до неї торкнулася. Софія підняла її й відкрила. На першій сторінці стояло ім’я: "Адам Ленокс".

— Хто ти, Адаме? — прошепотіла вона, гортаючи пожовклі сторінки.

Раптом із кутка кімнати знову ворухнулася тінь. Цього разу вона не зникла відразу. Вона ніби зупинилася, щоб придивитися до Софії.

Софія застигла на місці, ледве дихаючи. Тінь почала рухатися до неї, поки не зупинилася перед нею. І тоді вона почула шепіт, уже не з підвалу, а прямо перед собою:

— Ти не повинна була приходити сюди...

Тінь розчинилася в повітрі, залишивши Софію саму з тривогою, яка росла з кожною секундою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍