Читати книгу - "Примара, Дейзі Каф"

Намагаюсь відшукати правильні слова та замість них відчайдушно випльовую: 

— Чого ти так мене ненавидиш? — Вимовлені звуки дзвенять в абсолютній тиші. Раніше у кутку часто виблискувало полум’я каміна, та зараз марно сподіватися на тріск, що сповнить собою ніякову мовчанку. 

Гертруда пильно позирає мені в очі, намагаючись відшукати щось, когось.

— Бо ти егоїстка, Марібет, — врешті мовить Гертруда, обізвавши моїм справжнім ім’ям. — Ти мов така собі настирлива нетля! Кружляєш, обпікаєшся та відлітаєш, і так по колу. З усіма навкруги. — Мене сіпає через неприкрите презирство в її словах. Я знала, що отримаю відповідь якщо лишень запитаю, та ніколи не бажала осягнути усю глибину їй злоби проти мене. 

— Не кажи так. У тебе є серце, Гертрудо. Хоч як мале, але в ньому повинно бути місце для мене навіть зараз. І коли мене не стане, там залишиться порожнеча, яка розростатиметься до тієї миті, допоки в тебе не заболить душа. 

Гертруда ступила крок уперед, і повітря сповнило п’яною духмяністю її квіткових парфумів. 

— Але тебе вже не стало. — Вона обридливо мацає пісочне кучеряве пасмо, що обрамляє моє обличчя. — Ти не можеш тут бути, жити не своє життя. — Зазираю їй в очі, і по спині тонкою змією повзе жах. Не можу приховати болю зради з власного обличчя. Як вона може так казати? Це певно її чоловік натовкмачив релігійний бруд у її голову. Ступаю назад, груди спирає від кожного вимовленого нею слова, а Гертруда продовжує. — Цей маєток вже давно не твій. Залиш бідну Елізабет у спокої! — Стривожено шепоче. — Ти не можеш так продовжувати. А Гілберт, дурне, жодному слову моєму не вірить! 

Повертаюсь, і на крильцях обави вилітаю з бібліотеки мов капризне дитя, лишаючи жорстоку Гертруду на самоті. Я могла б кілька годин поспіль пояснювати їй, як не могла її покинути, як зробила нам обом послугу, та все одно вона відвернувся б від мене, бо ми обидві розуміємо, що то брехня. 

— Марібет! — лунає голос звіддаля, злий та благаючий. — Чекай! 

Та цього разу я не спиняюсь. Це розкіш, за яку Гертруда ніколи не нагороджує приязністю після егоїстичних благань. У вухах всю дорогу лунає ім’я. Елізабет—Елізабет—Елізабет. Виразні спогади палають нещадним вогнем, переслідують та сидіть над душею, простягаючи чужі моєму буттю багряні кігті. Кожен спогад хочеться вирвати з коренем, знищити, спалити, щоб залишився лише жалюгідний, нічого не вартий попіл, легке відлуння, яке не заважало б продовжувати жити вкраденим життям. Та хто в кого вкрав? Затулюю очі рукою, біжу до своєї—ні, її кімнати. Не моєї. Я вже давно поза брамою життя та смерті. Серце болить, і я дозволяю ковдрі сну вкрити свою шкіру, мов отрута, що повільно заходить в організм. Тіло всю ніч б’ється в конвульсіях кошмарів. Прокидаюся без крику, і знаходжу себе біля старої альтанки у своїй істинній, недоторканній формі. Від альтанки сліпучими хвилями розливається світло, воно тягне за незриму мотузку, благає мене підійти, ступити в нього, прийняти.

Чую стогони та крики невловних товаришів. Ті, що описують в страшних історіях, малюють на картинах — та ті не передають той розпач та відчай, що викликає пісня передсмертної агонії, жаліслива мелодія каяття. Вона пробирає до кісток та витрушує душу немов Банші, що ховаються в кожному кутку й кричать так, що хочеться закрити руками вуха й просидіти так увесь день, ніч, місяць, вічність — аби відчути омріяний смак спокою. Ті крики є відлунням мого власного. 

На віддалі, в обвитому хмарами небом, зблискують останні вогні моєї самоомани. Вони летять безкрилою птахою, потріскують, мов кістки, мов ребра, що їх я розбила, впавши до того яру, а пахнуть мов затхлий плащ Харона, що прагне огорнути мою постать. Поринаю у споглядання болісного краєвиду. Я спам’ятала свій сон минулої ночі, в якому Елізабет бігла через ліс, намагаючись відірватися від монстра. Кожної ночі я бачила цей сон, і кожної ночі монстр її наздоганяв, розкривав пащу та поглинав усе її єство, потім повертавсь і йшов охоче до знайомої пастки, біль від якої розливавсь пекучими сонячними променями від стоп до останньої волосини, і монстром тим була я. Перетворилась на нього тієї митті, як вперше почула відчайдушний поклик Гертруди. 

Прозирає сонце, і моє обличчя розгладжується. Нетлі не повинні повертатися до вогню, хай як сліпуче той палає. Врешті-решт, дослухаюся до поради Гертруди і йду на більшого звіра.

Роблю перший крок у небуття.

Кінець