Читати книгу - "Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля"

Розділ 2. Золота клітка

Кіра хотіла поїхати з цього клятого будинку у лісовій глушині. Вона кілька разів говорила з тіткою про те, що хоче вчитися очно, що їй бракує спілкування, що, зрештою, вона повнолітня, і має право сама вирішувати, де жити і чим займатися. 

— Звісно, люба, ти поїдеш після здачі ЗНО, але зразу трохи підлікуєш нерви, — незмінно відповідала тітка Оксана. — Кінець навчання і без адаптації в новій школі — велий стрес, а після всього, що ти пережила…

Вона завжди багатозначно замовкала в цій репліці, яку незмінно повторювала на будь яке прохання. Піти з колишніми однокласниками в кіно? “Ти стільки пережила”. Запросити їх додому? “Люба моя, це недоречно після усього, що ти пережила”. Навчатися в школі, як усі діти? “Ти, Кірочко, не усі, ти стільки пережила”.

І завжди та багатозначна пауза, що могла означати що завгодно. Але Кіра бачила в ній натяк. Тітка вважала її божевільною. Втім, часом і Кіра готова була повірити, що з нею щось не так.

Це почалося майже одразу після загибелі батьків. Можливо й одразу, але перші місяці після аварії Кіра погано пам’ятала. Розмиті її слізьми картинки, що погано фіксувалися в пам’яті, слова, які вона ледь чула за дзвоном у вухах, що переслідував її щосекунди. Поруч постійно хтось був. Якісь люди, що оточували її, скорботно замовкаючи, коли ридання, що душили її, проривались назовні, весь час намагалися нагодувати її, принести водички чи хустинку. Ніби хустинка здатна була закрити величезну діру в серці, що утворилася в мить загибелі одразу обох батьків. Чи черговий бутерброд — втамувати біль, який роздирав її душу.

Полегшення приносила лише вода. Вона на мить заливала той пекельний вогонь, що палав, здавалося, в горлі, і звідти розповсюджувався усім тілом, лишаючи по собі лише попіл колишньої Кіри, веселої дівчинки-підлітка, що лише починала жити.

Коли вогонь, врешті, згас, вона раптом усвідомила, що закрита в заміському будиночку, який купив її батько, аби відпочивати там під час зимових свят. Він так любив ліс, особливо, коли взимку його вкривав важкий білий сніг… Кіра пам’ятала, як вони з мамою весело сміялися, коли тато ледь не бігав просторими кімнатами, жваво жестикулював, розповідаючи, який він тут зробить “фен-шуй”. Він завжди казав “фен-шуй”, коли мав на увазі щось, що йому до душі…

Тепер ніхто не зробить в цьому домі “фен-шуй”. Батьки загинули, коли ремонтна бригада саме здала проект чорнового ремонту. Навіть стіни були не пофарбовані, лише сантехніку втановили…

А коли Кіра отямилась від свого горя, виявилося, що тітка Оксана із чоловіком все зробили на свій смак. І, взагалі, минуло майже пів року, а за вікном, прикрашеним гидкими рожевими гардинами, опадають останні жовті листочки.

Кірі здавалося, що пройшло зовсім мало часу, що попереду ще половина літа, а виявилося — і літо скінчилося, і осінь вже майже пройшла. А вона і не помітила…

Ще багато цікавого виявилося. наприклад, що тітка тепер головна в їхньому домі, куди Кірі шляху не було. “Там все нагадує про твоїх батьків, і поки ще рано… Я просто збережу все, як є. Коли будеш готова, ти повернешся додому”. Так сказала тітка Оксана. Але час все ніяк не наставав.

Будиночок в лісі став її новим домом. Друзі лишилися в місті. Школа лишилася там же. Тепер Кіра навчалася дистанційно. До неї приїздили вчителі, репетитори. Все заради її душевного комфорту! Аби нещасна сирота не стикалася ні з ким, хто нагадав би їй минуле життя.

Вона була ніби бранка в золотій клітці. Все, що її оточувало, було створено для її затишку. От тільки все частіше Кіра ловила себе на думці, що відбувається якась незрозуміла маячня. Її ніби тримали в полоні, в цьому красивому, але такому чужому їй будиночку, оточену усіма можливими зручностями. по її першому слову для неї діставали усе, що лише забажала б її душа. але ніколи, ніколи її не випускали за межі дому. І ніколи не дозволяли її друзям приїхати до неї.

Про Кіру ніби забули усі, крім її тітки Оксани та її занудного чоловіка Петра. Лише вони переступали поріг її золотої клітки, вони та ще репетитори і вчителі. інші, не ті, що навчали її в школі.

Навіть мамина подруга, Інна, ніби забула про існування Кіри. Вона, і… Олег…

Він теж зник з її життя. Він не дзвонив, не писав, не приїздив до неї. Його телефон мовчав, телефон його матері теж. Не відразу, але Кіра дізналася, що вони поїхали із міста, куди — ніхто з їхніх спільних друзів не знав.

А коли Кіра запитала тітку Оксану про мамину подругу і її сина, то з подивом дізналася, що вона сама порвала з ним стосунки.

— Кірочко, ти забула? — в очах тітки Оксани, таких самих, як в Кіриного тата, блищало здивування. — Адже… Ти написала йому, що ви розстаєтесь! Ти злилася на нього… Він приходив, але ти вигнала його. І він пішов…

Лист був. Два слова, які Кіра написала і навіть не запам’ятала цього моменту. Ніби туман, що так часто купчився за вікном, напливаючи з лісу сивими хвилями, заполонив її розум. Скільки разів вона збиралася написати йому, попросити вибачення. Попросити його повернутись до неї. Хоча би на кілька хвилин… Та щоразу вона видаляла вже написаний лист. Не могла наважитись перервати мовчання.

Тоді вперше Кіра запідозрила, що з нею щось не так. Якісь дивні провали в пам’яті, що траплялися після нападів запаморочення. Швидка втомлюваність, слабкість. Ніби частинка її життєвих сил навічно розчинилася десь, і повернути її Кіра не могла.

Дядько Петро авторитетно говорив, що в неї депресія, і їй потрібна фахова допомога. Тітка Оксана погоджувалася, і завжди співчутливо додавала, що це не дивно, адже “Кірочка стільки пережила”. Тоді до короткого списку її відвідувачів додався ще один. Психолог.

Він приїздив двічі на тиждень. Спілкувався з Кірою, як з маленькою і нерозумною дитиною, поволі переконуючи її в тому, що їй варто змиритися з гіперопікою тітки. А гіперопіка стала вдвічі активнішою, щойно діагноз “депресія” підтвердився, а Кірі виписали ліки.

Але краще не стало. Провали в пам’яті нікуди не поділися, як і слабкість. Та тепер до них додалося ще дещо…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍