Читати книгу - "Інститут"

192
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 141
Перейти на сторінку:
Я старожилка.

— То, може, розкажеш, що тут відбувається? — Люк кивнув у бік дітей, що гралися надворі. — Чи вони розкажуть?

— Розповімо тобі, що знаємо і що кажуть нам санітари й лаборанти. Але маю таку підозру, що вони здебільшого брешуть. Джордж такої ж думки. А от Айріс… — Каліша засміялася. — Вона як агент Малдер у «Секретних матеріалах». Вона хоче вірити.

— Вірити в що?

Дівчина глянула на Люка. І від цього погляду — мудрого і водночас сумного — знову стала схожа на дорослу жінку, а не на дитину.

— У те, що це просто невеличкий гак на великій автостраді життя і що врешті-решт усе буде добре, як у мультиках про Скубі-Ду.

— Де твої батьки? Як ти сюди потрапила?

Дорослий погляд щез.

— Зараз я не хочу про це говорити.

— Окей.

Люкові теж не дуже хотілося. Принаймні поки що.

— А коли познайомишся з Нікі, то не переймайся, якщо він удариться в шаленство. Це він так пару випускає, і почасти це шаленство буває досить… — Вона замислилась. — Потішним.

— Як скажеш. І зроби мені послугу.

— Гаразд, якщо зможу.

— Не називай мене розумакою. У мене є ім’я, Люк. Ним і користайся, добре?

— Запросто.

Люк потягнувся до дверей, але Каліша поклала йому руку на зап’ясток.

— І ще дещо, перш ніж ми вийдемо надвір. Обернися до мене, Люку.

Він послухався. Дівчина була десь на дюйм за нього вища. Він навіть не підозрював, що вона збирається його поцілувати, аж доки Каліша не вп’ялася в нього губами. Навіть на кілька секунд просунула йому в рота язика, і від цього Люка вже не трепет огорнув, а наче блискавка пройняла, ніби він пальці в розетку застромив. Його перший справжній поцілунок, і, без сумніву, — диколиз. Люк подумав (наскільки він узагалі міг думати в результаті такого досвіду), що Рольф просто тріснув би від заздрощів.

Каліша відсунулася, вигляд у неї був задоволений.

— Тільки не подумай, що це справжнє кохання чи що там. Я навіть не певна, що зробила тобі послугу, але все можливо. Коли я сюди потрапила, то перший тиждень просиділа в карантині. І жодних уколів, щоб бачити кола.

Вона вказала на плакат, що висів біля автомата з цукерками. Там було зображено хлопчика, що сидів на стільці й радісно тицяв пальцем на рій цяток, які купчилися на білій стіні. Усміхнений лікар (білий халат, стетоскоп на шиї) стояв поруч, поклавши руку хлопчику на плече. Над картинкою було написано «УКОЛИ, ЩОБ БАЧИТИ КОЛА!», а знизу: «ЩО ШВИДШЕ ТИ ПОБАЧИШ КОЛА, ТО ШВИДШЕ ПОВЕРНЕШСЯ ДОДОМУ!»

— Що це в біса означає?

— Поки не бери в голову. Мої батьки були запеклими антиваксами, тож за дві доби після моєї з’яви в Передній половині я злягла з вітрянкою. Кашель, температура, здоровенні огидні червоні плями, повний набір. Певно, я вже успішно перехворіла, бо вийшла в люди і мене знову тестують, але може таке бути, що я й досі трохи заразна. Як тобі пощастить, то підхопиш від мене вітрянку і пару тижнів питимеш сік і дивитимешся телевізор замість усіляких голок і МРТ.

Дівчина знадвору їх помітила і замахала рукою. Каліша махнула у відповідь і, перш ніж Люк устиг щось відповісти, поштовхом прочинила двері.

— Ходімо. Зітри з обличчя цей побаранілий вираз і нумо знайомитися з Факерами[43].

Уколи, щоб бачити кола

1

Вийшовши за двері інститутського кафетерію, а за сумісництвом і кімнати відпочинку з телевізором, Каліша оповила однією рукою плечі Люка і притягла до себе. Він подумав був (а радше сподівався), що вона знову збирається його поцілувати, але натомість дівчина зашепотіла йому на вухо. Губи лоскотали шкіру, тілом бігали мурашки.

— Говори про що завгодно, але про Морін нічого не розповідай, окей? Ми припускаємо, що нас лише зрідка підслуховують, але краще не ризикувати. Не хочу, щоб у неї були проблеми.

Морін — гаразд, вона тут покоївка, але хто ж їх підслуховує? Люк іще ніколи не почувався таким розгубленим — навіть тоді, коли він, чотирирічний, на цілих п’ятнадцять нескінчених хвилин зостався сам без мами в «Молл оф Америка».

А тим часом, як і передбачила Каліша, його знайшла комашня. Маленькі чорні кузьки хмарами кружляли над головою.

Земля на дитячому майданчику була здебільшого всипана гравієм. Територія при баскетбольних кільцях, де малий на ім’я Джордж усе кидав м’яч, була заасфальтована, а навколо батута лежало якесь губчасте покриття — щоб пом’якшити падіння, якщо хтось неправильно стрибне і відлетить убік. Ще там були корти для шафлборду й бадмінтону, мотузкова траса і набір яскравих кольорових циліндрів, з яких діти будують собі тунелі. Хіба що всі тутешні діти вже були задорослі для такої розваги. Ще там стояли гойдалки, балансири і гірка. Обабіч довгої зеленої шафи розташувалися столи для пікніків, а на самій шафі висіли оголошення: «ІГРИ Й СПОРЯДЖЕННЯ» та «БУДЬ ЛАСКА, СКЛАДАЙТЕ ВСЕ НА МІСЦЕ».

Майданчик був обгороджений сітчастим парканом заввишки щонайменше десять футів, і Люк помітив камери, що споглядали за ними з двох позицій. Камери були запилюжені, наче їх уже давно ніхто не чистив. За парканом — самий ліс, переважно сосновий. Судячи з товщини дерев, Люк припустив, що їхній середній вік становить плюс-мінус років вісімдесят. Формула (узята з книжки «Дерева Північної Америки», яку він читав по суботніх вечорах десь у віці десяти років) була досить простою. Немає потреби рахувати кільця. Просто на око прикидаєш окружність якогось одного дерева, ділиш його на число пі, щоб отримати діаметр, а потім множиш цю цифру на середній коефіцієнт росту північноамериканських сосен, який становить 4,5. Підрахувати досить легко, так само як і дійти наступного логічного висновку: ці дерева не проріджували дуже давно, може, вже кілька поколінь. Хай чим був цей Інститут, стояв він посеред старого лісу, тобто в Богом забутій глушині. А від дитячого майданчика на думку спадало тільки одне: якщо десь існує в’язничний прогулянковий двір для дітей віком від шести до шістна­дцяти, то виглядає він саме так.

Дівчинка, Айріс, помітила їх і помахала рукою. Вихаючи кінським хвостом, вона двічі стрибнула на батуті, а тоді скакнула вбік і приземлилася на губчасте покриття — ноги розведені, коліна зігнуті.

— Ша! Кого це ти привела?

— Це Люк Елліс, — відповіла Каліша. — Сьогодні вранці прибув.

— Привіт, Люку.

Айріс підійшла ближче і простягнула руку. Худорлява дівчина, на пару дюймів вища за Калішу, із симпатичним приємним обличчям. Щоки й чоло в неї блищали від, як вирішив Люк, суміші поту і репеленту.

— Айріс Стенгоуп.

Люк потис їй руку, усвідомлюючи, що комашня («мінджі» — ось як її називають у Міннесоті, але як вона зветься тут, Люк не мав жодного уявлення) уже почала його куштувати.

— Не радий тут перебувати, але певно що радий з тобою познайомитися.

— Я з Абіліна, штат Техас. А ти?

— З Міннеаполіса. Це в…

— Я знаю, де це, — сказала Айріс. — У краю мільярда озер чи ще якоїсь фігні.

— Джордже! — гукнула Каліша. — Де твої манери, юначе? Ходи-но сюди!

— Гаразд, але стривай. Це важливо. — Джордж відійшов

1 ... 19 20 21 ... 141
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інститут», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Інститут"