Читати книгу - "Прощення"

пізно вже. Завтра приїдуть хорвати з виставою, і мене чекають важкі вихідні.

Анастасія нахиляється, її губи злегка торкаються щоки Білого. На мить Білий відчуває все тепло її тіла. Він дивиться їй услід. Її тінь — пожежа посеред білого снігу. Перед ним — зяюча безодня, в якій кипить Драва. Темрява пожирає всі без винятку сніжинки. На протилежному боці — спляче місто. Вуличні ліхтарі раптом гаснуть, хоча ще не ранок, — ймовірно, поломка або заходи економії. Вода під ним нечутно тече далі. Відблиски полум’я перетворилися на темряву і попіл.

У галереї залишається кілька людей. Офіціанти збирають порожні келихи. Білий відставляє свій і йде до виходу. У дверях його зупиняє оклик, він обертається. За колоною стоїть Павел Дон Ковач і махає йому, навколо нього незнайоме товариство. Білий підходить. Павел Дон Ковач починає співати. Це його звичний трюк. Коли він п’яний, завжди співає, і ті, хто з ним, змушені слухати.

Non, rien de rien, non, je ne regrette rien.

C’est payé, balayé, oublié, je me fous du passé!

— Адаме, ти справжній мариборець. Ми, мариборці, завжди останніми покидаємо забави. А перед відходом ще трохи освітлюємо ніч своїм співом, — бурмоче Павел Дон Ковач і невиразно затягує наступний куплет:

Avec mes souvenirs j’ai allumé le feu.

Mes chagrins, mes plaisirs je n’ai plus besoin d’eux …

Павел Дон Ковач замовкає і досить помітно похитується.

— Я ще одну знаю:

In einer Kaserne vor dem …

У цей момент повз них проходить офіціант. Павел Дон Ковач перестає співати, зривається, бере з таці напівпорожню пляшку шампанського.

— Ну, ми не будемо виливати гроші платників податків! — гарчить Ковач і наповнює келихи для товариства.

— Ех, скільки ми їх колись переспівали! Сьогодні всі соромляться співати. Голос — це щось найсвятіше, але ми його соромимося. Що за часи! Того, що маємо, соромимося, а те, чого не маємо, завжди нам здається найкращим. Яка метафізика божевілля — всратися можна!

Nede mi več rasla,

travica zelena, ge se mi je šetala, lübica liblena.

Павел Дон Ковач наливає товариству, піднімає келих як для тосту, всі випивають. Павел виливає собі решту і вихиляє сам.

Очи черные…

— У Мариборі чорні не очі, а свині! — каже чоловік, що стоїть біля Ковача.

Очевидно, всі, крім Адама Білого, розуміють натяк, бо все товариство після цих слів починає сміятися.

— Я зустрів його сьогодні на площі Гайській. Вони собі прогулювалися, Майстер і за два метри попереду — його чорна свинка на повідку, — додає чоловік.

— Отакої! Той тип справді талісман. Деякі міста мають драконів, інші — левів, треті — святих, а наше місто має дивакуватого адвоката зі свинею. Якщо тебе цікавить моя думка, він заслужив, щоб його якось увічнили в культурній столиці Європи. Може, звести якийсь пам’ятник із плюшу, зробити таку-сяку листівку або постер із написом «DAS IST MARIBOR», — пропонує хтось інший із присутніх.

— Ви смієтеся, а я думаю, що Майстер — політично і соціально заангажований тип художника, який ставить перед цим містом дзеркало, — каже Ковач. — По-перше, Майстер — першокласний юрист із першокласними тарифами. Очевидно, під час приватизації він першокласно розстарався — бо ж розумний, спритний і першокласний, — інакше сьогодні не володів би стількома квартирами в старому місті. That’s a fact!

Ковач у запалі набирає в груди повітря, — присутні на нього дивляться, очікуючи продовження думки. Але продовження думки нема. Очі Ковача, наче шукаючи втрачену нитку, блукають приміщенням у пошуках наступної пляшки.

Чоловік, який починав розповідь, заговорив знову:

— Можу підтвердити. Майстер — першокласний юрист. Вів дві мої справи, в обох домігся виправдання, хоча обидві були безнадійними. Але водночас Майстер — дивовижний шанувальник тварин. Насправді я не знаю, що він собі взагалі думає, поселивши у своїх старих міських квартирах поросят замість людей.

— Я його розумію, — озивається старша пані з величезною брошкою на дещо завеликому декольте. — Ви хоч знаєте, які люди живуть у старих міських квартирах у середмісті? Більшість із них з однієї кімнати робить три буди. Опускають стелі, збивають ліпнину, палять старі меблі, встановлюють пластикові вікна та двері, на паркет кладуть ламінат — і вважають, що їм нарешті вдалося зробити щось сучасне з того, що ще залишилося в місті від міщанської культури. Їхній рівень — це квартира соціалістичного типу в багатоповерхівці. Погляньте, які занедбані подвір’я в старій частині міста. Я мешкаю на вулиці Єврейській. У нашому дворі колись був доглянутий квітник. А тепер сусід із квартири піді мною використовує подвір’я для зберігання ринв. Звідки всі ці ринви? Вкрадені, звісно. А що я можу вдіяти? Коли йде дощ, то так товче по листовому металу, що я мусила спальню перенести в інший кінець квартири, хоча я вже й трохи туга на вухо. А купа у дворі продовжує рости. Зараз вона така висока, що сягає моїх вазонів із квітами на підвіконні третього поверху. Ще трошки, і старі ринви заглядатимуть крізь мої вікна до квартири. Іноді під ринвами збираються безхатьки і смажать на шампурах невеличких тварин. Не знаю, котів чи щурів. Одного разу я викликала поліцію, але поліціянти мені сказали, щоб я не виступала багато, що в Перу також їдять морських свинок. А ще мені сказали, що боротьба з голодом поки що не є незаконною і що мені має бути соромно за відсутність почуття солідарності. Почуття солідарності, чуєте?! Уявіть собі!

— Кажу вам, Майстер — не лише топовий юрист і один із найзаможніших мариборців, але й великий митець. Хто б іще поселив у своїх тридцятьох чи більше квартирах свиней замість людей? І хто би проти скарг сусідів, що начебто свині створюють багато шуму та смороду, захищався нотаріально засвідченими договорами оренди, в яких неграмотні свині виступали договірними сторонами, кожен з іменем і прізвищем? Кажу вам: те, що робить Майстер, — найбільший перформанс в історії міста! — Павел Дон Ковач знову вклинюється в розмову.

— Я не знаю, що таке той ваш перформанс, але факт у тому, що врешті він все одно мусив тих свиней виселити! — відрубує Ковачу пані з величезною брошкою, що заважка і, перекрутившись, висне защіпкою назовні.

— Хто так сказав? Прийшла санстанція, але нічого не змогла йому закинути. Він знав так багато дірок у законі, що крізь них ще століття можна вантажівками їздити, заповненими свинячими рульками. Свині рохкали, гризли старі шпалери на стінах і ратицями ковзали по паркету, тому у квартирі було практично як у хліві. Тільки стелі зосталися елегантними. Потім свині почали зникати з квартир. Думаю, це сусіди організувалися або когось найняли. Зломи продовжувалися кілька днів, доки в нього не лишилась одна-єдина свиня.

— Її ніхто не наважується чіпати, — зауважує жінка і поправляє величезну брошку; злегка розмазаний макіяж, краплини поту на зморщеному чолі.

— Бо вона чорна! — вигукує чоловік.

— І тому що, певно, цвірінькає. Уявіть собі, чорна свиня, яка цвірінькає, оце дивина! — каже жінка. Брошка знову падає, і вона вирішує притримувати її рукою.

— Мистецький естеблішмент теоретизує, встановлює і вигадує концепти та всілякі бздури тільки щоб називатися авангардом, але йому не вдається. Авангард — це Майстер. Коли він іде на прогулянку містом зі своєю чорною свинею Марією — це першокласне мистецтво. Вигляд Майстра з Марією відповідає всім постулатам художнього