Читати книгу - "Одного разу на Різдво"

розповідає про малого Робіна, та дізнатися, що під його залізними м’язами ховається м’яке й тепле серце. Дивлюся на них обох, зосереджена на їхніх обличчях. Вони обов’язково повинні виграти. Мені навіть трохи шкода інших учасників.

— Сара обожнює такі штуки, — кажу, потягуючи лимонад через смугасту біло-червону соломинку (вирішила зробити перерву в коктейлях).

— Сподіваюся, вони виграють, — сміється Джек.

Я розумію, про що він. Щаслива Сара — щастя нам усім.

Дзижчить мій телефон. Знову мама додзвонюється. Я вже казала їй, що гулятиму цілий день, але вона не може, коли нас із Дерілом обох немає вдома. Треба їй перетелефонувати, але не хочеться перебивати настрій моменту.

Дивлюся на чортове колесо. У світлі ілюмінації воно видається навіть більшим, ніж за дня.

— Може, до фільму ми ще матимемо час покататися, — кажу з надією.

Джек хмурить брови, дивиться на час.

— Встигаємо.

Я киваю.

— Особливо, якщо вони дійдуть до фіналу.

— А вони дійдуть.

Він має рацію. Навіть краплини сумніву немає в тому, що Сарині черевички дотанцюють до самого кінця.

Він мовчить якусь мить, дивиться кудись, потім — на мене.

— Можемо зараз піти прокататися, якщо хочеш, — він трохи спантеличено підсміюється. — Уважай це моїм подарунком на день народження, бо я його купити таки забув.

Це так кумедно й старомодно — його запрошення покатати мене на каруселі, ніби мені потрібен супровід, але його питання ідеально пасує до цієї старомодної атмосфери. Я піднімаюся навшпиньки, намагаючись перехопити Сарин погляд, дати їй знати, що ми будемо тут о десятій, але вона дуже уважно слухає ведучого майстер-класу. Оглядаюся на дивовижне чортове колесо.

— Дуже хочу, Джеку, дякую тобі.

Хлопець у білих чинос із недбало накинутим на плечі светром Райделл Хай опускає на наші коліна хромовану решітку, здивовано піднімає брови, коли чує її тріскіт, перевіряє, чи ми в безпеці.

— Може, схочеш обійняти свою дівчину, друже. Там, нагорі, можна трохи злякатися.

Я впевнена, він каже щось таке кожній парі, яка сідає в крісло його атракціону, але все одно ми одночасно поспішаємо його виправити.

— О, ми не… — я заїкаюся.

У ту ж мить Джек поспішно додає:

— Вона не моя… Ми просто друзі.

Хлопець у светрі підморгує з розумінням:

— Шкода. Ви в парі гарні.

Колесо трохи просувається, сідають пасажири наступної кабінки, а я на мить заплющую очі, бо не знаю, що казати далі.

— Тільки не кажи, що ти боягузка, Лорі.

— Ні, се-е-е-ер! — Я сміюся. Стиснувши пальцями решітку, я вмощуюся глибше на сидінні кабінки кольору малиново-ванільного пудингу, вона гойдається, я впираюся ногами в хромовану підніжку. — А ти не боїшся висоти?

Він відхиляється в куток кабінки та дивиться на мене скоса, руки поклав на спинку сидіння, долоні розвів — я поставила дурнувате запитання.

— Я схожий на того, кого легко налякати?

Денні Зуко, з’їж своє серце, але те, як він барабанить пальцями по верху кабінки біля мого плеча, підказує мені, що він не такий уже й розслаблений, як здається з його зовнішнього вигляду. Не знаю, що його так бентежить: те, що він на колесі без Сари, чи те, що він узагалі на колесі, чи те, що він на колесі зі мною. Я зітхаю, готова запитати його про це, але лунають перші запаморочливі акорди «Безнадійно віддана тобі», і колесо починає обертатися.

Я відкладаю своє питання. Урешті, це мій день народження. Я люблю чортове колесо, і я з Джеком, який мені все одно більше й більше подобається щоразу, коли його знову бачу. І це добре. Саме так, поклавши руку на серце. Саме так. Це добре, тому що він і Сара, безперечно, — прекрасна пара, і тому що я люблю її, як сестру.

Загалом я цілком опанувала ситуацію. Що є, те є. Хто знає, можливо, коли б усе пішло інакше, якби я знайшла його першою, зараз його рука обіймала б мою талію, він готувався б поцілувати мене на вершині колеса. Можливо, ми були б до нестями закохані. Або могли б бути жахливо романтичною парою, і найкращим виходом є саме те, що сталося насправді. Він є часточкою мого життя, і я рада цьому. Цього достатньо.

— Ух, — видихаю я, милуючись видом, що відкрився лише для нас двох. Барнз Коммонз окантований прапорцями й вогниками: неонові написи на фургончиках Ейрстріма, спалахи дискотеки з танцювального шатра, чайні вогники на довгих столах, перші відвідувачі вже перебираються з галявини ближче до екрана. Ми ще піднімаємося, можна вже бачити те, що за межами парку: довгі й вузькі вулички південно-західного Лондона, освітлені жовтуватими ліхтарями.

— Зірки, — каже Джек, закидаючи голову назад, бо ми майже на вершині. Я роблю так само й дивлюся на зорі разом із ним. На кілька секунд ми залишаємося з ним тут, на найвищій точці колеса, тільки удвох на весь світ.

— З днем народження, Лорі, — каже Джек тихо й серйозно, коли я повертаюся, щоб подивитися на нього.

Я киваю та намагаюся всміхнутися, але м’язи мого обличчя не здатні на це, губи дрижать, я можу розплакатися.

— Дякую, Джеку. Я рада, що проводжу його разом з… — перериваю себе, — з вами, хлопці.

— Я теж.

Наша кабінка минає вершину та звішується за край колеса, гойдається на вітерці, я зойкаю та міцніше стискаю решітку двома руками. Джек легко сміється та обіймає мене рукою, я відчуваю тепло його тіла поруч зі мною.

— Усе гаразд, я тебе тримаю.

Він стискає мене на секунду, міцні пальці — на моєму плечі, та знову відкидається на спинку сидіння, кладе туди руку.

Я теж відсуваюся назад, шлунок перевертається в мені: соромно сказати, але це зовсім не пов’язане з тим, що ми зависли високо в небі над Барнз Коммон, а через те, що я сиджу тут на прекрасному старовинному чортовому колесі сам на сам із Джеком О’Марою. Вінтажні рожеві й м’ятні вогні освітлюють шпиці колеса, на Джековому обличчі танцюють їхні тіні — ми поволі рухаємося. Олівія Ньютон-Джон співає про своє безнадійно віддане серце. Я знаю, що вона відчуває. Мої пальці торкаються медальйона, гладять знайому форму плаского фіолетового камінчика — для впевненості. Уранці я не могла його знайти, п’ять хвилин була на межі зриву. Розплакалася, коли Сара нарешті помітила його — він застряг у тріщині між дошками підлоги в моїй спальні. З усього, що