Читати книгу - "Демократія"

та високий рівень індустріалізації. Проблема полягала в тому, щоб вивільнити сили, які стримував радянський комунізм. Сировини для успішної демократизації було достатньо.

Це значною мірою пояснює, чому США і Європа обрали саме такий шлях допомоги Росії в її демократизації. До Москви прибула величезна кількість урядових і приватних експертів, щоб допомогти запровадити капіталізм і порадити, як розвивати демократію. Дехто вже тоді казав, що зарано сподіватися на великі зміни, але перемогли прибічники радикальної хірургії.

Треба було трансформувати радянську економіку. Це зрозуміло. Але з нинішнього ракурсу ми бачимо, що ні радники росіян, ні самі росіяни не мали жоднісінького уявлення, як докорінно перебудувати абсолютно неефективну економіку. Попередні успіхи в трансформуванні польської економіки давали оманливе відчуття впевненості в доброму результаті. Проте Польща, як ми покажемо, була цілком іншою: багато важили нові інститути демократії та капіталізму.

У Росії швидкість змін дуже випереджала створення правил гри та інститутів для стримування нових сил. Реальні події швидко увібрали те, що лишилося від реформ Горбачова, і набагато випередили те, що міг запропонувати уряд Єльцина.

Ми бачили, що Батьки-засновники Америки переймалися тим, аби не створити державу надто сильною, бо це загрожуватиме демократичним цінностям. Водночас вони розуміли, що держава має бути досить сильною, щоб виконувати певні функції: захист від зовнішніх ворогів, запровадження національної валюти, підтримання громадського порядку, чесне оподаткування громадян, упевненість у тому, що штати виконуватимуть федеральні закони. А місце демократії було між хаосом та авторитарністю.

Росія не знайшла оптимального балансу. Цей період натомість характеризувався несамовитими схемами швидкої приватизації економіки, масовим збагаченням нових еліт, тоді як для населення реальний дохід обвалився, а рівень бідності стрімко зріс. Значно посилилась організована злочинність, яка забезпечувала захист компаніям і окремим особам (за оплату), який не могла забезпечити держава. Регіональна й місцева влада просто ігнорували політику центрального уряду. Для російського громадянина будні перетворилися на приниження, безправ'я та хаос.

В основі розпачу був економічний колапс у країні. «Шокова терапія» — таким терміном називали пришвидшене реформування економіки — не дала ради землетрусу, який переживала Росія. В 1988 році зайнятість 96 % російських трудових ресурсів забезпечувалася державою, і дохід майже всього населення надходив або з цього джерела, або з державних трансфертів (пенсії, виплати на дітей тощо)[42]. Станом на 1994 рік недержавний сектор забезпечував понад половину (55,3 %) всієї зайнятості, а 70 % державних активів були приватизовані[43]. За той самий період кількість бідних зросла з 2 % до 50 % населення[44]. Це означало, що дохід і потрібна для заробітку кваліфікація 74 млн громадян різко впали, а ці люди приєдналися до бідноти. У 1991—1998 роках ВВП Росії впав на 30 %, знищуючи заощадження багатьох росіян і прискорюючи втечу капіталу з країни в 1992—1999 роках до 150 млрд доларів[45].

Це приголомшливі цифри, але й вони не відбивають того удару, якого було завдано повсякденному життю простих громадян. Під час відвідин Москви у 1993 році я знову пройшлася Старим Арбатом. Але якщо 1988 року атмосфера тут була сповнена енергією і збудженням Перебудови, то тепер усе виглядало сумно. Старші пані намагалися продати побиті філіжанки й кераміку за будь-яку ціну, чоловіки жебрали в перехожих на хліб, а доперва демобілізовані солдати — виведені зі Східної Європи без надання житла — за кілька доларів віддавали армійську шинель.

Хто винний?

1992 року Верховна Рада ухвалила першу російську програму приватизації, а Єльцин підписав відповідний указ. Це дозволило менеджерам і працівникам підприємств придбати акції приватизованих компаній за допомогою ваучерів. Інші громадяни могли також купувати акції через банки.

Власне, Росія зіткнулася з надзвичайно важким завданням приватизувати 225 000 підприємств, і то швидко. Двоє іменитих економістів — Єгор Ґайдар та Анатолій Чубайс — за допомогою іноземних радників розробили план ваучеризації. Він спирався на успішний, хоч і менший за обсягом, досвід Чеської Республіки.

Умови були напрочуд сприятливими для інсайдерів, які могли придбати до 51 % акцій компанії за гроші самого підприємства, а не свої власні. Цю програму запровадило 80 % фірм, що призвело до приватизації приблизно половини компаній включно з 300 найбільшими в країні. Ефект не забарився. Коли ви відвідували ці підприємства, як це зробила я кілька разів, вам тепер видавали візитівку. На ній «директор заводу» було закреслено, бо тепер власник візитівки був «генеральним директором».

В окремому секторі приватизації намагалися конвертувати російські оборонні підприємства в цивільні. Радянські військові розпоряджалися найкращими ресурсами й технологіями, наймали найкращих робітників та вчених, продукували єдині конкурентоздатні вироби для світового ринку — військове спорядження. Чому б не використати цю передову промисловість для перебудови всієї економіки?

Разом зі своїми стенфордськими колегами, екс-міністром оборони Вільямом Перрі та Девідом Головеєм, одним із провідних західних експертів із радянської військової галузі, я відвідала два таких конверсійних проекти 1992 року. Того дня перший генеральний директор пояснював, що його завод спеціалізувався на справді важких матеріалах. Він підкреслював — справді важких. Незабаром ми зрозуміли, що він хотів сказати. Заводчани виготовляли матеріали, що використовувалися для зміцнення радянських пускових шахт для ракет із ядерним зарядом. У другій половині дня ми відвідали інший завод, де генеральний директор гордо демонстрував дитячі візочки й величезний кухонний комбайн, — усе це виготовлялося з титану, який використовували для виробництва військового спорядження. Достеменний сюрреалізм.

Але ще дужче змінила ландшафт друга приватизаційна програма. Її запровадили не через юридичну процедуру, а указом президента. Станом на 1995 рік на приватизацію чекало ще чимало державних підприємств. Ба більше, через втечу капіталу й швидке знецінення грошей у російського уряду закінчувалися кошти. Москві треба було якось фінансувати бюджет. Низка осіб, які збагатилися на перших приватизаціях банків, позичила уряду гроші з умовою, що в разі неповернення боргу вони одержать свою частку в різних компаніях. Непогана оборудка. Через корупцію й непрозорі торги ці люди отримали частину найкращих активів у країні. Завдяки таким полюбовним оборудкам Борис Березовський та Роман Абрамович одержали нафтовий гігант «Сібнєфть», Владімір Потанін купив «Норільск Нікель» за 700 млн доларів, хоча річний прибуток фірми становив 400 млн доларів, а його самого було призначено заступником прем'єра, Міхаїл Ходорковський придбав контрольний пакет величезної нафтової компанії «Юкос» за 309 млн доларів. Через кілька років його особисті статки вже оцінювалися в 15 млрд доларів.

Так з'явилися олігархи зі своїм почтом. Схоже, саме так