Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

меншим клопотом, проте, як і раніше, їхня організація та діяльність були цілковитою справою приватної та громадської ініціативи.

Першими в Україні, ще в 1903 р., були відкриті Жіночі педагогічні курси в Одесі. Їх одразу замислювали як загальноосвітні, проте, щоб мати кращі шанси на відкриття, професори-засновники надали їм педагогічного спрямування. У 1906 р. ці курси були остаточно реформовані у Вищі жіночі курси університетського типу, при цьому нарешті цій справі змогли прислужитися кошти, зібрані на потреби майбутніх курсів професором О. Трачевським іще у XIX столітті.

У 1905 р. у Києві відбулося відкриття Вищих вечірніх жіночих курсів, заснованих Аделаїдою Жекуліною (цього самого року вона перетворила започатковану нею раніше жіночу школу на гімназію, ставши таким чином засновницею жіночих шкіл одразу двох ступенів — середньої та вищої). Ці курси мали педагогічну спрямованість і переважно були орієнтовані на жінок, які працювали, чому слугував і вечірній час занять. У цьому ж 1905 році відкрилися й інші Вищі жіночі курси, засновані професором М. Довнар-Запольським, які, проте, вже у 1907 р. були перетворені на Комерційний інститут із спільним навчанням чоловіків та жінок.

Відновити ж закриті у 1889 р. Київські вищі жіночі курси професорам Університету Святого Володимира вдалося лише у 1906 році. Майбутні викладачі давно готові були продовжити справу своїх попередників: їхні звернення до міністерства народної освіти за дозволом на відновлення роботи курсів стали практично регулярними. Не менш активними були й аналогічні звернення жінок. Проте революційний 1905 рік, маніфестації студентів, тимчасове припинення занять викликали занепокоєння уряду, який боявся, щоправда небезпідставно, що до «активного студентського елементу» приєднається його жіноча частина. За дозволом на відновлення Київських вищих жіночих курсів делегації професорів на чолі з ректором Університету Святого Володимира М. Цитовичем довелося їхати до міністерства народної освіти, адже у справі відкриття курсів була суттєва умова: згідно із заповітом київського доброчинця К. Крижановського, курси могли отримати у спадок його будинок із садибою тільки в разі відновлення роботи не пізніше ніж 1906 року. Це стало, вочевидь, вирішальним аргументом, і міністерство зрештою дало згоду: в 1906 р. Київські вищі жіночі курси відновили роботу.

Тепер організація навчання за обсягом та змістом відбувалася за зразком Університету Святого Володимира. До двох відділень (факультетів), які діяли ще у XIX ст., — історико-філологічного та фізико-математичного — у 1907 р. додалися медичне та юридичне відділення, що цілком відповідало структурі «чоловічого» університету. Щоправда, у Київських вищих жіночих курсів були деякі особливості: медичне відділення вже в 1908 р. стало самостійним навчальним закладом, а на юридичному в 1909 р. було відкрито економічно-комерційний відділ (цей крок мав підвищити професійні шанси випускниць, адже, як і раніше, можливості працювати в юридичній сфері для жінок були дуже обмеженими). Курси швидко розвивалися, за декілька років жіноче студентство кількісно наблизилося до студентів-чоловіків: так, у 1912–1913 навчальному році кількість курсисток чотирьох факультетів Київських вищих жіночих курсів, включно з медичним відділенням, досягло майже 5 тисяч осіб, що практично дорівнювало кількості студентів Університету Святого Володимира.

У тому, як жінки й чоловіки обирали майбутні спеціальності, була істотна різниця, пов’язана з професійними перспективами. Якщо в університеті найбільше студентів віддавали перевагу юридичному факультету, а на історико-філологічному їх було кілька сотень, то на Київських вищих жіночих курсах картина була прямо протилежною: до половини слухачок традиційно обирали історико-філологічне відділення, тоді як чисельність юристок була меншою в кілька разів. Головною причиною такої диспропорції було те, що жінки обирали спеціальність, переважно готуючись до педагогічної праці.

Серед слухачок Київських вищих жіночих курсів переважали православні, становлячи до 70 % курсисток; другою за чисельністю була група дівчат юдейської віри — близько 25 % слухачок (як приватний навчальний заклад, Вищі жіночі курси самі встановлювали менш жорсткі квоти зарахування єврейок, ніж державна вища школа). Завдяки цьому єврейські дівчата певний час навіть становили понад половину всіх слухачок-медичок. За соціальним станом, як і раніше, домінували дочки міщан, чиновників і священиків, даючи разом близько 60 % курсисток, тим часом як дворянок було лише 8 %.

В Археологічному музеї Київських вищих жіночих курсів. Майбутня археологиня В. Козловська — сидить, четверта зліва. Викладач — В. Данилевич. 27 травня 1915 року

Основною категорією курсисток Київських вищих жіночих курсів були вчорашні гімназистки (близько 80 %) або випускниці середніх шкіл іншого типу (єпархіальних училищ чи дівочих інститутів), хоча кількість колишніх інституток була дуже незначною. Натомість Вищі вечірні жіночі курси Аделаїди Жекуліної були орієнтовані переважно на жінок, які вже працювали, тож їхній контингент дещо відрізнявся. Майбутня історикиня Наталія Полонська-Василенко, котра розпочала навчання на курсах Жекуліної, але пізніше вступила на Київські ВЖК, писала про це так: «Між курсистками Вищих жіночих курсів та Жекулінськими була велика різниця. У Жекуліної здебільшого курсистки були вже не тільки дорослі, а навіть середнього віку. Тут [на КВЖК. — К. К.] переважала зелена молодь, яка своєю поведінкою часто перетворювала курси на IX кляс гімназії…» (Н. Полонська-Василенко, «Спогади»).

Завдяки платі за навчання (100–120 карбованців на рік, залежно від відділення) та доброчинним внескам Київські вищі жіночі курси змогли розбудувати власну навчальну базу, в тому числі лабораторії, кабінети, бібліотечні зібрання та музейні колекції, перетворившись на добре оснащений для свого часу університет, а у 1912–1913 рр. без державної допомоги, лише за сприяння міської влади, яка безкоштовно надала земельну ділянку, звели власне приміщення (тепер вул. Олеся Гончара, 55а[1]).

Вищі медичні школи для жінок

Окремий розділ в історії вищої освіти жінок становить медична освіта. І якщо доступ до нижчих сходинок медичної справи (фельдшерсько-акушерської та сестринської) жінки отримали відносно безперешкодно, право вивчати та практикувати лікарський фах тривалий час викликало особливо запеклі дискусії. Медицина, поряд із педагогікою, була провідною сферою інтересів жіноцтва. Причини були різноманітними, від пізнавальних та альтруїстичних до цілком практичних — як професії, що могла гарантувати надійний заробіток. Вивчення медицини було метою більшості жінок, які від’їжджали до закордонних університетів, не маючи змоги навчатися на батьківщині. Першим закладом, який пропонував жінкам повний курс вищої медичної освіти, став Жіночий медичний інститут у Санкт-Петербурзі, заснований у 1897 році.

В Україні першим таким закладом стало Медичне відділення Київських вищих жіночих курсів, відкрите у 1907 р., котре, проте, діяло як автономна інституція і в 1916 р.