Читати книгу - "І не лишилось жодного"

човні. Тих сто гіней були лише шматком сиру від містера Оуена, щоб заманити мене в пастку разом із вами.

Він повільно проказав:

– Ми всі в пастці – я вам присягаюсь! Смерть місіс Роджерс! Тоні Марстона! Хлопчики-солдатики, що зникають із обіднього столу! О так, тут чітко відчувається рука містера Оуена… та де ж, до біса, сам містер Оуен?

Унизу урочисто задзвенів гонг, закликаючи на обід.

II

Роджерс стояв біля дверей їдальні. Він зробив крок чи два вперед, коли троє чоловіків спустилися сходами, і заговорив тихим низьким голосом:

– Сподіваюсь, обід буде приємним. Є холодна шинка та холодний язик, і я зварив картоплю. Ще є сир та печиво і трохи консервованих фруктів.

Ломбард сказав:

– Чудово. Отже, склад заповнений?

– Їжі – достатньо, сер, правда консервованої. Комора забита вщерть. На острові, сер, це обов’язково, маю сказати, бо часом трапляється бути відрізаним від материка на тривалий час.

Ломбард кивнув.

Роджерс бурмотів, проводжаючи їх трьох до їдальні:

– Мене хвилює, що Фред Нарракотт сьогодні не приплив. Це надзвичайно прикро, так би мовити.

– Так, – підтвердив Ломбард, – «надзвичайно прикро» – точно сказано.

До кімнати увійшла міс Брент. У неї щойно упав клубок вовни, і вона обережно змотувала його.

Сідаючи за стіл, вона зазначила:

– Погода змінюється. Вітер дуже потужний і на морі – піна.

Увійшов суддя Ворґрейв. Він пересувався повільними рівномірними кроками. Кидав швидкі погляди на інших присутніх у їдальні. Промовив:

– У вас був активний ранок.

У його голосі було ледь чутно зловтіху.

Поспіхом зайшла Віра Клейторн. Вона була трішки захекана.

Швидко проговорила:

– Сподіваюсь, ви на мене не чекали. Я запізнилась?

Емілі Брент сказала:

– Ви не остання. Генерала ще немає.

Вони всілись за стіл.

Роджерс звернувся до міс Брент:

– Починатимете, мадам, чи чекатимете?

Віра промовила:

– Генерал Макартур сидить унизу біля моря. Не думаю, що він почув гонг, у всякому разі, – вона завагалась, – він трохи неуважний сьогодні, на мою думку.

Роджерс швидко сказав:

– Я піду туди й повідомлю, що обід готовий.

Лікар Армстронґ підскочив.

– Я піду, – сказав він. – А ви всі починайте обідати.

Він залишив кімнату. Позаду він почув голос Роджерса:

– Вам холодний язик чи шинку, мадам?

III

П’ятьом людям за столом важко було спілкуватися. Надворі рвучкі пориви вітру то посилювалися, то стихали.

Віра ледь здригнулась і промовила:

– Насувається шторм.

Блор підтримав розмову:

– Учора в потягу з Плімута їхав старший чоловік. Він повторював, що насувається шторм. Неймовірно, як вони відчувають погоду, ці старигани.

Роджерс ходив навколо столу й збирав посуд з-під м’яса.

Раптом він завмер із тарілками в руках.

Він промовив дивним переляканим голосом:

– Хтось біжить…

Вони всі це почули – хтось біжить терасою. Вони підвелися, спрямувавши погляди до дверей.

З’явився лікар Армстронґ, швидко дихаючи.

Він промовив:

– Генерал Макартур…

– Мертвий! – вихопилося у Віри.

– Так, він – мертвий… – підтвердив Армстронґ.

Настала тиша, німа тиша.

Семеро людей дивились одне на одного і не могли знайти слів.

IV

Шторм ударив саме в той момент, коли тіло старого чоловіка проносили крізь двері.

Усі стояли в холі.

Раптом почулося шипіння і гуркіт, і ринув дощ.

Коли Блор і Армстронґ проходили повз сходи зі своєю ношею, Віра Клейторн різко розвернулась і пішла в порожню їдальню.

Там усе було так, як і залишили. Десертне блюдо стояло на серванті недоторканим.

Віра підійшла до столу. Там вона й стояла, коли хвилиною чи двома пізніше в кімнату увійшов Роджерс.

Він здригнувся, коли її побачив. У його очах завмерло запитання.

Він промовив:

– О, міс, я… прийшов подивитись…

Різким і звучним тоном, що здивував її саму, Віра сказала:

– Ви казали правду, Роджерсе. Погляньте самі. Залишилось усього сім…

V

Генерала Макартура поклали на його ліжко.

Зробивши останній огляд, Армстронґ залишив кімнату й зійшов униз. Він побачив, що всі зібрались у вітальні.

Міс Брент в’язала. Віра Клейторн стояла біля вікна, дивлячись на зливу. Блор, випроставшись, сидів у кріслі, поклавши руки на коліна. Ломбард неспокійно ходив туди-сюди. У дальньому кінці кімнати суддя Ворґрейв сидів у «дідусевому» кріслі з високою спинкою. Його очі були напівзаплющені.

Вони розплющились, коли в кімнату увійшов лікар. Він промовив виразним проникливим голосом:

– Що ж, лікарю?

Армстронґ був дуже блідий. Він сказав:

– Сумнівів немає, що це не зупинка серця чи щось подібне. Макартура вдарили кийком або чимось схожим по потилиці.

Навколо почувся легкий гомін, але знову виразно зазвучав голос судді:

– Ви знайшли зброю, яку було застосовано?

– Ні.

– Проте ви впевненні у своєму висновку?

– Достатньо впевнений.

Суддя Ворґрейв тихо проговорив:

– Тепер ми точно знаємо, що діється.

Не було сумніву в тому, хто керував ситуацією. Ще зранку Ворґрейв сидів закутаний у кріслі на терасі, утримуючись від будь-якої діяльності. А тепер він із легкістю взяв командування на себе – позначилася вироблена роками звичка керувати. Він начебто головував у суді.

Прокашлявшись, він знову заговорив.

– Цього ранку, джентльмени, сидячи на терасі, я спостерігав за вашими діями. У мене не було сумніву в тому, що саме ви робили. Ви шукали невідомого вбивцю на острові?

– Саме так, сер, – сказав Філіп Ломбард.

Суддя продовжував.

– Ви дійшли, безсумнівно, того ж самого висновку, що й я, а точніше – що смерті Ентоні Марстона і місіс Роджерс не були випадковими й не були самогубствами. Також немає сумніву, що ви дійшли певного висновку щодо причин, з яких містер Оуен заманив нас на цей острів.

Блор хрипко сказав:

– Він божевільний! Скажений.

Суддя кашлянув.

– Майже безсумнівно. Та це не впливає на сам факт. Наше першочергове завдання – врятувати власне життя.

Армстронґ промовив тремтячим голосом:

– На острові нікого немає, я вам кажу. Нікого!

Суддя потер підборіддя.

Він м’яко проговорив:

– У тому сенсі, що ви маєте на увазі, звісно, що немає. Я дійшов цього висновку вранці. Я міг би вам сказати, що ваші пошуки не дадуть результатів. Проте наполягаю на думці, що «містер Оуен» (назвемо його ім’ям, яке він сам собі обрав) перебуває на острові. Саме так. Припустімо, існує схема, що є не чим іншим, як здійсненням правосуддя над окремими особами за злочини, котрі правосуддя не може торкнутись, тоді існує лише один спосіб, щоб утілити цю схему в життя. Містер Оуен міг потрапити на острів лише одним способом. Цілком зрозуміло. Містер Оуен – один із нас…

VI

– О ні, ні, ні…

Це Віра не витримала, майже застогнала. Суддя пильно подивився на неї.

Він сказав:

– Моя дорога леді, не час затуляти очі на факти. Ми всі у смертельній небезпеці. Один із нас – А. Н. Оуен. Із десяти людей, що прибули на цей острів, троє – точно не причетні. Ентоні Марстон, місіс Роджерс і генерал Макартур уже поза підозрою. Нас залишилось семеро. Із цих семи один, якщо можу так висловитись, – підставний солдатик.

Він зупинився й оглянувся навколо.

– Чи ви всі зі мною згодні?

Армстронґ сказав:

– Звучить як фантастика, але, гадаю, ви маєте