Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

чеським перекладом на другому боці:

Австріє, шляхетний доме,

Вистав прапор нам знайомий,

Хай його розмає вітер —

Австрії навіки жити.

Останнім дарунком був вазон з білим гіацинтом.

Коли все те поклали на ліжко, у баронеси фон Боценгейм від розчулення потекли сльози, а в деяких зголоднілих симулянтів — слина. Компаньйонка баронеси підпирала сидячого Швейка і теж пускала сльози. Було тихо, мов у костелі. Раптом Швейк порушив цю тишу. Він молитовно склав руки і заговорив:

— Отче наш, іже єси на небесах, да святиться ім’я Твоє, да прийде царствіє Твоє... Пардон, вельможна пані, це не те, що я хотів сказати: Господи Боже, Отче небесний, благослови нам ці дари. З Твоєї щедрої руки ми будемо їх споживати. Амінь.

По цих словах він ухопив з ліжка курча і почав рвати його зубами. Лікар Ґрюнштейн стежив за ним нажаханими очима.

— Ах, як йому, цьому фоячкові, смашно, — екзальтовано шепотіла стара баронеса лікареві Ґрюнштейну, — він вже напевно видужав і може йти на фронт. Я справді надзвичайно рада, що це йому так стало в пригоді.

Потім вона почала ходити від ліжка до ліжка, роздаючи сигарети і шоколадне праліне, після обходу знову повернулася до Швейка і, погладивши його по голові, сказавши «Behüt euch Gott»[64], вийшла з палати в супроводі свого почету.

Поки лікар Ґрюнштейн, провівши вниз баронесу, повернувся назад, Швейк устиг роздати курчат. Пацієнти з такою швидкістю ум’яли їх, що лікар Ґрюнштейн знайшов лише купу кісток, обгризених начисто, немовби ті курчата за життя потрапили у гніздо кондорів, а потім їх обгризені кістки кілька місяців вибілювало сонце.

Зникли також і воєнний лікер, і три пляшки вина. Пропали в шлунках пацієнтів і плитки шоколаду, і пачка печива. Хтось навіть випив флакон лаку для нігтів з манікюрного комплекту і надкусив зубну пасту, додану до щіточки.

Лікар Ґрюнштейн знову став у бойову позу і виголосив довгу промову. В нього немов камінь з серця спав, коли гості вже пішли. Купа обгризених кісток підтвердила його думку про невиправність пацієнтів.

— Солдати, — почав він, — коли б ви мали хоч трохи розуму, ви б не чіпали цього, а сказали собі: «якщо ми це зжеремо, то старший лікар нам не повірить, ніби ми важко хворі». Ви самі довели, що не цінуєте моєї доброти. Я промиваю вам шлунки, ставлю клізми, намагаюся тримати вас на цілковитій дієті, а ви замість вдячності набиваєте свої кендюхи аж по саму зав’язку. Чи, може, ви хочете захворіти на катар шлунка? Не вийде. Перш ніж ваш шлунок спробує все це перетравити, я вам вичищу його так ґрунтовно, що будете згадувати про це до самої смерті, та ще й дітям своїм розповідатимете, як ви одного дня пожерли курчат та напхалися різними іншими ласощами і як всі ті лакоминки не втрималися у вашому шлунку й чверть години, бо їх своєчасно викачали. Отже, гайда тепер за мною, запам’ятайте, я не такий дурний бик, як ви, а трохи мудріший, ніж усі ви разом. Крім того, повідомляю, що завтра ж пришлю до вас комісію, бо ви вже таки довгенько валяєтеся тут, а між тим ніхто з вас не хворий. Ви це зараз самі довели, засмітивши собі шлунки протягом якихось п’яти хвилин. Кроком руш!

Коли дійшла черга до Швейка, лікар Ґрюнштейн глянув на нього, і спогад про сьогоднішні таємничі відвідини змусив його спитати:

— Ви знаєте пані баронесу?

— Це моя мачуха, — спокійно відповів Швейк. — Малою дитиною вона мене кинула, а тепер знову знайшла...

Лікар Ґрюнштейн лаконічно сказав:

— У такому разі, поставте Швейкові ще одну клізму.

Ввечері на ліжках було сумно. Кілька годин тому шлунки в усіх були наповнені різними смакотами, а тепер там хлюпав лише ріденький чайок зі скибочкою хліба.

Номер 21 біля вікна промовив:

— А чи повірите, друзі, що я люблю смажених курчат більше, ніж печених?

Хтось промимрив:

— Замотати б тебе в ковдру і всипати жару.

Але після невдалого частування всі були такі ослаблені, що ніхто навіть не ворухнувся.

Лікар Ґрюнштейн дотримав слова: перед полуднем прийшло кілька військових лікарів з горезвісної комісії. Ішли повагом повз ряди ліжок, і було тільки чути: «Покажіть язик!»

Швейк так висолопив язика, що його обличчя скорчилося в кумедну гримасу, а очі самі заплющилися.

— Голошу слухняно, пане штабний лікар, я вже довшого язика не маю.

Між Швейком і комісією зав’язалася цікава розмова. Швейк запевняв, що зробив це зауваження, боячись, якби лікарі не подумали, нібито він ховає від них язик.

Члени комісії діаметрально розійшлися у своїх думках щодо Швейка. Половина з них запевняла, що Швейк це «ein blöder Kerl»[65] а друга, що він баламут, який глузує з військової служби.

— Це було б казна-що,— заверещав на Швейка голова комісії, — якби ми не розшолопали, що ви за цяця!

Швейк дивився на комісію з божественним спокоєм невинної дитини. Старший штаб-лікар підступив до нього впритул:

— Я хотів би знати, ви, морський свинтусе, про що ви тепер думаєте?

— Голошу слухняно, я взагалі ні про що не думаю.

— Himmeldonnerwetter![66], — вигукнув один з членів комісії, брязнувши шаблею, — отже, він зовсім не думає. А чому ж ви, сіамський слоне, не думаєте?

— Голошу слухняно, я тому не думаю, що на військовій службі воякам думати заборонено. Коли я свого часу служив у Дев’яносто першім полку, нам наш пан капітан завжди казав: «Солдат не повинен думати сам. За нього думає начальство. Як тільки солдат починає думати, то це вже не солдат, а якийсь вошивий цивільний. Думання не призведе...»

— Заткніть пельку! — люто урвав Швейка голова комісії. — Ми про вас уже маємо інформацію. Der Kerl meint, man wird glauben, er sei ein wirklicher Idiot...[67] Ви не ідіот, Швейку, а хитрун, тертий ланець, баламут, хуліган, вошивець. Розумієте?

— Голошу слухняно, розумію.

— Я вже сказав вам, щоб ви замкнули пащеку, ви не чули?

— Голошу слухняно, я чув, «замкнути пащеку».

— Himmelherrgott! Ну й мовчіть, коли я вам наказав, ви ж добре знаєте, що вам не дозволено патякати.

— Голошу слухняно, знаю, «мені не дозволено патякати».

Військові пани перезирнулися і покликали фельдфебеля.

— Цього типа, — сказав старший штабний лікар, показуючи на Швейка,— відведіть униз до канцелярії і зачекайте на нашу