Читати книгу - "Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів"

зі стелі.

Невимовне літо починалось тоді за нашими вікнами,

гіркі новини передавали по державному радіо,

і якби я міг померти, я би помер під ті новини.

Ти візьмеш моє серце, коли воно зупиниться, ти наповниш

його надією, щоби воно знову забилося у твоїх руках.

Що він говорив, дивлячись тобі услід?

Що він міг сказати, побачивши тебе?

Любити тебе навіть по смерті.

Я буду любити тебе навіть по смерті.

Ми чекаємо на неї, аби вилітати в повітря,

пробиваючи в темряві тунелі та ями.

Давай, старий зомбі, рухай кінцівками,

підспівуй смерті, підігравай їй

на розбитому банджо.

Співай про те, що ти знаєш краще за інших.

Час не має над нами влади, ми відганяємо його своїм співом.

Наша любов весело плескає в долоні,

щоденно поливаючи квіти

на наших могилах.

Засуджений, але непереможений

Ей, пасажире з розбитим вантажем,

з кров’ю в кишенях пальто, із золотом у шлунку,

що ти крутишся на переїздах і дратуєш псів?

Що ти чекаєш на своїх мішках із зібраною

провідниками білизною?

Чекаю, що колись випадково шлюзи відкриються

і мене винесе звідси в теплу і неторкану безвість,

яку так люто охороняють вівчарки.

Чекаю, що вони хоча би раз помиляться

і залишать без нагляду цей перехід,

коридор у нічному повітрі.

Ну і що там, у твоїх валізах?

Що там — за підкладкою твого одягу?

Там усе, що потрібно, аби ніколи не повертатися назад:

іграшки, які я розгризав, щоби побачити їхні хребти,

і фотокартки поетів, чиї очі я виколював від любові та осуду,

і чиї вірші — хитрі, мов номери телефонів, —

я намагався

завчити напам’ять.

Там листи від братів і жінок,

там земля з могил і сталь фабричних верстатів,

і гострі шматки порцеляни, об які я постійно ранив долоні,

і дріб’язок, який я вибирав із дароносиць у церквах,

куди забігав від холодного дощу,

і дитячий одяг, який я збирав по світу, як гербарій.

І що ти будеш робити, пасажире,

коли вирвешся на той бік?

О, я вже про все подбав.

Я поселюся в найнебезпечнішому з притулків.

Я заведу знайомства з найганебнішою поганню міста,

з найвідомішими скандалістами та співаками.

Я торгуватиму взуттям і натхненням,

втративши голову, загубивши сум.

Я роздягатиму найнедовірливіших жінок у місті.

Спрага і мої втомлені пальці

робитимуть їх невиліковно легкими.

Перепаливши серце, як паровозне вугілля,

битимусь і перемагатиму, щоби, коли надійде час,

забратися куди подалі,

всім віддячивши і всіх обдуривши.

Прямо-таки усіх?

І навіть мене?

І навіть тебе, смерте,

і навіть тебе.

Розділ третій

Фляга

+ + +

І жінка з чорним, як земля, волоссям,

яку я знаю вже стільки років,

живе собі, не переймаючись зовсім,

поміж вогнів і вечірніх мороків.

Поміж світла й гарячого листя,

поміж стін і пташиних криків,

поміж підземних русел, що переплелися,

поміж усіх своїх снів і фриків.

Вона ходить собі на стадіони й ринки,

ховаючи в куртці телефон і флягу.

І я готовий палити сусідські будинки,

щоби вона звернула на мене увагу.

Я готовий позбавити міста керування

і на портвейн перетворювати озерну воду,

лише б вона, згадуючи про моє існування,

писала мені листи про життя і погоду.

Вогнепальні й ножові

Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,

лише б бути ближче до її ніжності й люті,

і слухати всі її втомлені байки

про те, з ким вона спить і кого вона любить.

Я вигадаю нові літери та розділові знаки

і вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,

щоби вона забувала те, що могла знати,

щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.

Небо за її вікнами буде холодне й зелене.

Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.

Хай забуває про все.

Хай забуває навіть про мене.

Лише про мене хай забуває в останню чергу.

+ + +

Кожного разу, коли вони зустрічалися,

коли сварилися і сперечалися,

все перекочувалося і не закінчувалось,

і кожного разу повітря засвічувалось,

з очей виганяючи найменший сумнів,

і історія їхніх дивних стосунків

не мала продовження і жодного змісту,

але варта того, щоби її розповісти.

Коли вони втомлювалися і поверталися,