Читати книгу - "Танок з драконами"

— подумав він, — але якщо відмовлю…»

Станіс Баратеон виявився неспокійним гостем — невгамовним та прискіпливим. Він заїхав королівським гостинцем мало не до Королевиного Вінця, обнишпорив порожні халупи Кротовини, оглянув зруйновані замки Королевина Брама та Дубощит. Щоночі він блукав угорі Стіною разом із пані Мелісандрою, а удень відвідував загорожу наскочників, де вибирав бранців для допиту червоною жінкою. «Він не любить, коли йому чинять перешкоди.» Джон мав недобре передчуття, що цей ранок не принесе йому нічого втішного.

Зі зброярні долинув брязкіт щитів та мечів — то готувався до ранкового вишколу останній навчальний загін хлопчаків і незграбних новобранців. Джон почув голос Залізного Емета, котрий підганяв їх ворушитися швидше. Котер Пайк не був задоволений втратою одного зі своїх найкращих бійців, але молодий розвідник мав хист до навчання інших. «Він кохається у битві, у пісні мечів… і навчить цього своїх хлопців.» Принаймні Джон на це сподівався.

Джонів кобеняк висів на кілочку коло дверей; на іншому — пас із мечем. Він вдяг те й інше та рушив до зброярні. Килимок, на якому спав Привид, був порожній. Всередині приміщення стояло двоє вартових у чорних кобеняках, залізних шоломцях, зі списами в руках.

— Мосьпанові треба супровід? — запитав Гарс.

— Гадаю, Король-Башта нікуди не поділася — знайду її сам.

Джон не любив, коли за ним усюди хвостом тягалися охоронці — почувався мамцею-качкою з виводком каченят.

Учні Залізного Емета у дворі вже взялися до справи: тупі мечі гучно брязкали по щитах і один по одному. Джон спинився подивитися; Лошак саме тіснив Робіна-Стрибайла до колодязя. Джон дійшов висновку, що Лошак таки має хист до науки бою: чималенька його сила щодня зростала, природні відчуття спрямовували руки точно та швидко. Робін-Стрибайло — то була геть інша пісня. Скалічена нога — ще так-сяк, але на додачу він іще й лякався ударів. «Мабуть, слід віддати його у шафарі.» Сутичка скінчилася раптово: Стрибайло опинився на землі.

— Чесна перемога, — сказав Джон Лошакові, — але ти надто низько кидаєш щита, коли йдеш у наступ. Виправляйся, бо так тебе колись уб’ють.

— Так, пане. Триматиму вище.

Лошак підсмикнув Стрибайла на ноги, і менший хлопець незграбно вклонився.

Кілька Станісових лицарів теж вправлялися зі зброєю на дальньому кінці дворища. «Люди короля в одному кутку, королеви — в іншому, — помітив Джон. — Та й тих небагато. Майже усім тут надто холодно.»

Проминаючи лицарів, він почув, як його кличе лункий басовитий голос:

— ХЛОПЧЕ! ГЕЙ, ТИ ТАМ! ХЛОПЧЕ!

«Хлопче» — то було ще не найгірше з того, що Джон Сніговій чув про себе і до себе, відколи став воєводою. Тому просто не зважив.

— Сніговію! — настирливо загукав той самий голос знову. — Князю-воєводо!

Цього разу Джон зупинився.

— Так, пане лицарю?

Лицар вивищувався наді Джоном на п’ять вершків.

— Хто носить валірійський булат — мусить уміти ним не лише дупу чухати.

Джон уже бачив лицаря в замку тут і там. То був воїн визначних звитяг, якщо вірити його власним словам. У битві попід Стіною пан Годрі Парин убив велетня, що саме тікав: наздогнав верхи на коні, встромив списа у спину, а тоді зліз і відрубав велетневі його сміховинно крихітну голову. Відтоді королевині люди призвичаїлися кликати лицаря Годрі Велетнева Смерть.

Джон пригадав, як плакала Ігритта. «Нема вже велетнів у світі — я один лишився.»

— Я користуюся Пазуром, коли маю нагоду, пане.

— Але чи добре вмієте це робити? — Пан Годрі оголив власного клинка. — Покажіть! Обіцяю не надто псувати вашу молоденьку шкурку.

«Такий добрий, от заплачу.»

— Іншим разом, пане лицарю. Наразі, на жаль, маю обов’язки.

— А, боїтеся. — Пан Годрі вишкірився до приятелів. — Боїться! — повторив він для найтупіших.

— Перепрошую. — Джон обернувся спиною і пішов собі.

У вранішньому блідому світлі замок Чорний здавався похмурим і покинутим. «Мої володіння, — подумав Джон, скніючи серцем, — чи то твердиня, чи то руїна.» Воєводська Вежа вигоріла до голих кам’яних стін, братська трапезна перетворилася на чорне вугілля, Гардінова Башта виглядала так, наче ось завалиться від наступного пориву вітру… хоча стояла так уже багато років. А за ними здіймалася Стіна: велетенська, грізна, холодна, непорушна, непробивна. Проти сірого льоду виднілися схожі на мурашок будівничі, котрі з’єднували рештки старих звивистих сходів новими прогонами. Працювали вони вдень і вночі, бо без сходів не було способу досягти верхівки Стіни, окрім коловоротного витягу. Але якщо дичаки нападуть знову, самої лише підйомної кліті не вистачить.

Над Король-Баштою на вітрі хльоскав, наче батіг, величезний золотий бойовий прапор дому Баратеон — над тим самим дахом, де нещодавно Джон Сніговій з луком у руках, біч-обіч із Шовкуном та Глухим Диком Фолярдом, убивав теннів та вільний нарід. На сходах башти стояло і тремтіло двоє королевиних людей, запхавши руки під пахви і притуливши списи до дверей.

— Оті ваші рукавички з ниток тут не годяться, — мовив до них Джон. — Знайдіть завтра вранці Бовена Марша, він вам дасть по парі шкіряних рукавиць, підбитих хутром.

— Знайдемо, пане воєводо. Прийміть нашу дяку, — відповів старший стражник.

— Аби ж до ранку руки не одвалилися к лихій мамі, — додав молодший, видихаючи хмарку блідої пари. — Я собі колись думав, що холодно — то у горах на Дорнійському Порубіжжі. Та що я знав?

«Нічого, — подумав Джон Сніговій, — так само, як я.»

На півдорозі угору гвинтовими сходами він зустрів Семвела Тарлі, що саме спускався.

— Від короля ідеш? — запитав Джон.

— Маестер Аемон надіслав мене з листом.

— Зрозуміло.

Дехто з панства довіряв маестрам читати прислані листи і переповідати, що там написано, але Станіс наполягав, щоб ламати печатки тільки власноруч.

— І що, Станісові сподобався лист?

— Не надто, судячи з обличчя. — Сем стишив голос до шепоту. — Але мені не вільно про те говорити.

— То не говори. — Джон із млявою цікавістю подумав, хто з батькових значкових цього разу відмовив королю Станісу в покорі та присязі. «Як Карголд став за нього, то він швидко розпатякав по усіх усюдах.» — Ну розкажи тоді, як у тебе справи з довгим луком.

— Знайшов добру книжку з лучної стрільби. — Сем насупився. — Та чогось стріляти важче, ніж читати. Усюди мозолі натер.

— Продовжуй. Твій лук на Стіні може врятувати нас, коли однієї темної ночі з’являться