Читати книгу - "Відьмак. Час Погорди"

шнурком, треба було зручним, наче ляскання батогом ривком відправити в рух, так, щоб вона виписувала кола по вимальованим крейдою полям. Цірі вигравала в дзиґу в більшості хлопців у Скелліге, також виграла в усіх адепток у храмі Мелітеле. Вона вже обдумувала концепцію входження у гру й виграшу в босяків не тільки мідяків, але й полатаних портків, коли увагу її раптом привернули гучні крики.

Біля самого кінця ряду наметів і будок, утиснута під мур і кам’яні сходи, стояла дивна напівкругла загорожа, зроблена із полотнищ, розтягнених на саженних тичках. Між двома тичками був вхід, який закривав високий, віспуватий чоловік, одягнений у гамбезон[4] й смугасті штани, заправлені в матроські боти. Перед ним товклася групка людей. Після вкидання у руку рябого кількох монет люди по черзі зникали під полотнищем. Рябий ховав гроші до чималої кружки, подзвонював нею і покрикував хрипло.

— До мене, добрі люди! До мене! На власні очі побачите найстрахітливіше створіння, яке створили боги! Жах і тремтіння! Живий василіск, отруйний страх зерріканських пустель, диявол утілений, людожерця ненаситний! Ви, людоньки, в житті таку потвору не бачили! Тільки-но схоплений, з-за моря на кораблі привезений! Гляньте, гляньте на живого, жахливого василіска на власні очі, бо такого ніколи й ніде ви вже не побачите! Остання можливість! Тут, у мене, всього за три п’ятаки! Баби із дітьми — за два п’ятаки!

— Ха, — сказала Цірі, відганяючи ос від грушок. — Василіск? І живий? Мушу його побачити. Досі я бачила лише гравюри. Ходімо, Фабіо.

— Я вже не маю грошей…

— Я маю. Заплачу за тебе. Ходімо, сміливіше.

— Шість треба, — рябий глянув на кинуті йому в руку мідяки. — Три п’ятаки з особи. Дешевше тільки баби із дітьми.

— Він, — Цірі вказала грушкою на Фабіо, — дитина. А я — баба.

— Дешевше тільки баби із дитиною на руках, — забурчав рябий. — Ну ж, докиньте ще два п’ятаки, хитра панянко, або геть звідси й пропустіть інших. Поспішіть, люди! Ще тільки три місця вільні!

За загородою з полотнища товклися міщани, оточуючи щільним кільцем збитий з дощок поміст, на якому стояла дерев’яна, вкрита килимом клітка. Впустивши бракуючих до комплекту глядачів, рябий заскочив на поміст, узяв довгу тичку й скинув нею килим. Повіяло падлом і неприємним гадячим смородом. Глядачі зашуміли й трохи відступили.

— Вірно робите, добрі люди, — заявив рябий. — Не тра’ близько, бо воно небезпечно.

У клітці, помітно для нього тісній, лежав, згорнувшись у клубок, ящур, укритий темною лускою дивного малюнка. Коли рябий стукнув об клітку тичкою, гад зашамотівся, заскреготів лускою об пруття, витягнув довгу шию і пронизливо засичав, демонструючи гострі, білі, конічні зуби, що сильно контрастували із майже чорною лускою навколо пащі. Глядачі голосно охнули. Кудлатий песик зайшовся різким гавкотом — його тримала на руках жінка, з вигляду торговка.

— Дивіться уважно, добрі люди, — крикнув рябий. — І радійте тому, що подібне страхіття у ваших краях не живе! Ото потворний василіск із далекої Зерріканії! Не наближайтеся, не наближайтеся, бо хоча він замкнений у клітці, самим диханням своїм може вас отруїти!

Цірі й Фабіо пропхалися урешті наперед глядачів.

— Василіск, — коментував рябий з підвищення, спираючись на тичку, наче вартовий на алебарду, — це найотруйнійша бестія на світі! Бо василіск королем усіх гадів є! Якби було василісків більше, пропав би світ цілком і повністю! На щастя, дуже рідкісна то повтора, бо народжується він з яйця, півнем знесеним. А ви ж і самі знаєте, людоньки, що не кожен півень яйця несе, а лише той мерзотник, який як квочка іншому півню дупу підставляє.

Глядачі хоровим сміхом відреагували на масний — якщо не сказати «намащений» — жарт. Не сміялася тільки Цірі, увесь час уважно роздивляючись потвору, яка, роздратована галасом, звивалася і билася об пруття клітки й кусала її, даремно намагаючись розвернути покалічені перетинки крил.

— Яйця, таким півнем знесені, — продовжував віспуватий, — мусять сто й одна отруйна змія висидіти! А коли з яйця проклюнеться василіск…

— Це не василіск, — заявила Цірі, гризучи бергамотку. Віспуватий глянув на неї скоса.

— …коли василіск проклюнеться, кажу, — продовжив, — тоді всіх змій у гнізді повижере, поглинувши їхню отруту, але шкоди ніякої від того не зазнає. А сам отрутою так насититься, що не тільки зубом зможе вбивати, не тільки дотиком навіть, але й диханням самим! А коли кінний рицар візьме й списом василіска проб’є, то отрута по держаку уверх піде, заразом і коня, і вершника на місці вбиваючи!

— Це неправдива неправда, — голосно сказала Цірі, випльовуючи кісточку.

— Правда найправдивіша! — запротестував рябий. — Уб’є коня і вершника уб’є!

— Аякже!

— Стихни, паняночко! — крикнула торговка із песиком. — Не заважай! Хочемо подивуватися і послухати!

— Цірі, припини, — прошепотів Фабіо, штовхнувши її убік. Цірі пирхнула на нього, потягнувшись до кошика за наступною грушкою.

— Перед василіском, — рябий почав говорити голосніше в шумі, який здійняли глядачі, що почали грізно бурчати, — будь-яка тварина тікає, щойно шипіння його почує. Кожен звір, навіть дракон, та що я там, кокодрил навіть, а кокодрил — неможливо страшенний, хто бачив його, той знає. Тільки одне звірятко не лякається василіска, й це куниця. Куниця, коли потвору побачить у пустелі, то бігцем до лісу скоренько біжить, там тільки їй одній зілля знане знаходить і з’їдає його. Тоді отрута василіска вже куниці нестрашна, й тоді та загризти його на смерть може…

Цірі пхикнула сміхом і зімітувала губами протяжний, майже непристойний звук.

— Гей, мудрило! — не витримав віспуватий. — Якщо тобі щось не до смаку, то виходь! Не примушую ані дивитися тебе на василіска, ані слухати про нього!

— Це ніякий не василіск.

— Так? А що воно, пані премудра?

— Виверна, — заявила Цірі, відкидаючи хвостик грушки й облизуючи пальці. — Звичайна виверна. Молода, невеличка, голодна й брудна. Але виверна й тільки. На Старшій Мові — віверн.

— Ач, гляньте! — крикнув віспуватий. — Яка вумна й учена нам тут трапилася! Стули писок, бо я тобі…

— Гей-гей! — відізвався світловолосий молодик в оксамитовому береті й позбавленому герба вамсі зброєносця, який тримав під руку тоненьку й бліденьку дівчину в сукні кольору абрикоса. — Тихіше, пане звіролове! Не погрожуйте шляхтичці, аби я вас тим мечем суворо не покарав. Та й щось мені тут обманом запахло!

— Яким обманом, молодий пане лицарю? — аж захлинувся віспуватий. — Бреше та шмар… Хтів сказати: помиляється та шляхетно народжена панна! Це — василіск!

— Це виверна, — повторила Цірі.

— Яка там верна! Василіск! Гляньте тільки, який страшний, як шипить, як клітку кусає! Які зубиська має! Зубиська, кажу, як у…

— Як у виверни, — скривилася Цірі.

— Як ти зовсім з