Читати книгу - "Королева пустелі"

жодних сумнівів: Ґертруда була закохана. Можливо, і Генрі щиро кохав її у відповідь. Можливо, вони навіть були б щасливі. Він би, імовірно, позбувся згубної звички до азартних ігор, а вона знайшла б у собі сили пристосуватися до злигоднів його скромної кар’єри, супроводжуючи чоловіка з одного місця призначення до іншого. Але їм не дали шансу. Якось витримавши болісне прощання, Ґертруда повернулася на Слоун-стріт, де вже чекала любляча Флоренс, готова втішити пасербицю. За день-два з півночі приїхав Г’ю, щоб обійняти любу донечку й розрадити її щирою розмовою.

Уперше в житті зломлена духом Ґертруда протягом наступних місяців написала всього кілька листів. Її почуття були глибокими, і вона не скоро оговталась. Тим не менше, весну вона зустріла на півдні Франції, у місті Нім, і писала додому листи з романтичного німського саду, краса якого нагадувала їй сади Персії, де вона колись була така щаслива.

«Узяла екіпаж і доїхала до саду, де знаходиться храм Німф. Квакали жаби. Маленькі сови кричали у гущині дерев. Теплий п’янкий вечір з усіма його звуками був такий схожий на інші вечори — у саду далеко звідси, де теж кричали сови. Я плакала біля храму. Я наповнила древні римські купальні сльозами, яких у сутінках ніхто не бачив».

Не минуло й року після її повернення з Персії, як Генрі Кадоґан під час риболовлі впав у крижану річку, захворів і невдовзі помер від пневмонії. Це стало першою трагедією в особистому житті Ґертруди. Попри грандіозні життєві досягнення й успіхи від цього удару Ґертруда так до кінця ніколи й не оговталась. Щоб хоч якось відволікти її, Флоренс подала Ґертруді ідею — опублікувати книгу про її подорож на основі щоденників і майже щоденних листів у перші, найщасливіші місяці її перебування в Персії. Ґертруда була проти, але, можливо, Флоренс уже домовилася з видавничим домом Бентлі, і, отримавши звідти листа, Ґертруда була змушена капітулювати. Вона писала своїй подрузі Флорі Рассел:

«Бентлі хоче видати мої перські нотатки, але хоче більше, тож після довгих вагань я погодилась і тепер дописую ще шість розділів. Вони досить нудні, і більше того: була б моя воля, я б їх не публікувала. Я писала ті нотатки для власного задоволення й отримала від них більше втіхи, ніж очікувала, але без зайвої скромності, у літературному аспекті вони відверто слабкі. Крім того, я терпіти не можу людей, які лізуть у видавництва й наповнюють світ своїм дешевим графоманством, а тепер я стану однією з них. Спершу я відмовилася, але мати наполягала, батько був засмучений, а оскільки вони зазвичай мають рацію, я піддалася. Хоча в глибині душі думки своєї не змінила. Не розповідай про це. Я мрію, щоб їх ніхто не прочитав».

У листі було стільки ж емоцій, скільки й логіки, але скоріш за все Ґертрудина оцінка була об’єктивною. Денісон Росс, ректор Лондонської школи східних досліджень, щирий шанувальник своєї учениці, мав написати пояснювальну передмову. Він визнав, що у розділах, написаних безпосередньо в Персії, було «щось... чого бракує у наступних». «Перські замальовки» були видані 1894 року без згадування авторства — компроміс між бажанням Флоренс і небажанням Ґертруди — і невдовзі пішли в забуття.

Персія нестримно вабила й цікавила Ґертруду завдяки тому, що вона знала мову. Проте, як писала Флоренс: «Вона ще не дійшла до стадії вивчення мови, коли ти в захваті усвідомлюєш, що набув нових знань; миті, коли починаєш не лише розуміти буквальне значення слова, а й критично оцінювати його цінність і багатозначність. Незабаром Ґертруда читала перську поезію вже у світлі цього усвідомлення».

Ґертруда продовжила вивчати перську в Лондоні, особливо приділивши увагу любовній ліриці Хафіза. Генрі відкрив їй цього поета й обговорював з нею ритміку та містичний зміст його віршів. Вона взялася за роботу в пам’ять про своє кохання до Генрі. Тепер Ґертруда вирішила написати книгу, справді варту уваги — збірку своїх перекладів англійською поезій Хафіза разом із біографією поета-суфія в контексті сучасної йому історії. Можливо, ця робота стала її таємним пам’ятником Генрі.

Денісон Росс написав передмову, в якій скромно зазначив, що, навчаючи Ґертруду, він отримав «здоровий досвід усвідомлення власної обмеженості в присутності такої блискучої учениці»; а те, що вона з рукописних джерел зібрала воєдино біографію Хафіза, Росс назвав «ґрунтовною працею», оскільки на той час не існувало записаної історії ісламської Персії.

«Хафізів Диван[15]», антологія його віршів, вийшла у видавництві Гайнеманна в 1897 році — це рік «діамантового» ювілею правління Королеви Вікторії і більш сумної події в родині Беллів — смерті тітки Мері, завдяки якій Ґертруда здійснила стільки незабутніх подорожей. Книга здійняла такий шквал схвальних відгуків, наскільки це можливо для поезії. Едвард Браун, найавторитетніший знавець перської літератури свого часу, висловився про її переклади так: «Цей переклад, хоч і доволі вільний, є, на мою думку, найбільш творчим і найточнішим у передачі самого духу Хафіза, а отже, і найточнішим перекладом його поезії»; і за єдиним винятком перекладів Едварда Фіцджеральда рубаїв Омара Хаяма, «є, напевно, найточнішим і найпоетичнішим за всі часи перекладом перської поезії англійською мовою».

Навмисна недомовленість поезії Хафіза, її розмір і рима, гра слів і специфічна милозвучність перської мови — усе це робить її майже неможливою для перекладу. Ґертруда знайшла власне рішення: писати свій вірш, відштовхуючись від оригіналу, вловивши його настрій і зміст — а далі куди понесе натхнення. Денісон Росс у передмові описав цю проблему й Ґертрудине рішення: він подав буквальний переклад першої строфи одного вірша у порівнянні з перекладом Ґертруди.

Перша строфа в буквальному перекладі звучить так:

Я не перестану шукати, аж доки не буде втамована моя пристрасть,

Або моя душа досягне коханої, або покине моє тіло.

Я не можу весь час приймати віроломних друзів,

Я стою на її порозі, аж доки моя душа не покине тіло.

Ґертруда написала:

Я не зречуся пристрасті, доки моя пристрасть

Не буде втамована; або мої вуста не припадуть

До червоних вуст моєї коханої, або хай моя душа відлетить

Із подихом моїх вуст, що марно рвалися до вуст її.

Інші можуть знайти втіху в іншому коханні;

Я ж схилив голову до її порогу...

Особливо пронизливими є останні рядки цього вірша, що вже досить помітно відходять від оригіналу:

Але коли сумні коханці зустрічаються й зітхають,

Тоді славиться ім’я Хафіза,

І течуть сльози у цьому сумному товаристві,

Де забули, що таке радість, і надія їх