Читати книгу - "2001: Космічна одіссея"

всю безглуздість цієї процедури, Боумен час від часу вмикав звук датчиків, хоч у разі чого одразу увімкнувся б сигнал тривоги. Заворожений, він слухав неймовірно повільне серцебиття своїх сплячих колег, слідкуючи, як повільні хвилі розходяться екраном.

Найцікавіше — розглядати енцефалограми, ці електронні відбитки трьох особистостей, які вже існували й колись знову почнуть існувати. Енцефалограми були майже рівними, електрична активність, що характеризує діяльність мозку людини, яка не спить, чи навіть людини уві сні, відсутня. Якщо якась свідомість і залишалася, то вона була десь поза досяжністю почуттів і пам’яті.

Це останнє твердження капітан «Діскавері» міг підтвердити особисто. Перед тим, як Боумена обрали для цієї місії, його реакцію на гібернацію протестували. Він навіть не знав, що саме відбулося: він утратив тиждень свого життя чи відклав можливу смерть на той-таки термін.

Коли до його лоба прикріпили електроди й почав працювати генератор сну, Боумен на мить побачив калейдоскоп візерунків і розтанцьованих зірок. Потім вони згасли — і його поглинула темрява. Він не пам’ятав, як йому робили ін’єкції, не відчував, коли температура його тіла опустилася лише на кілька градусів вище від нуля.

Боумен прокинувся, йому здавалося, наче він щойно заплющив очі. Проте астронавт знав, що це ілюзія, і з того часу, як він заснув, минули роки.

Чи місію вже виконано? Чи вони вже досягли Сатурна, дослідили його й упали в стан гібернації? Чи «Діскавері II» вже прилетів, щоб забрати його назад на Землю?

Боумен відчував, що марить і не годен відрізнити справжні спогади від надуманих. Він розплющив очі, але нічого не міг розгледіти, окрім миготливих вогників; спершу астронавт ніяк не міг зрозуміти, що ж то блищить.

Трохи згодом Боумен уторопав, що дивиться на лампочки-індикатори ситуативної панелі космічного корабля, але зосередитись на них виявилося для нього неможливим. Невдовзі він покинув цю марну справу.

Навколо його тіла циркулювало тепле повітря, проганяючи холод із кінцівок. Із динаміка над головою линула притишена, але енергійна музика. Щохвилини музика ставала дедалі гучнішою.

Відтак приємний, дружній, але, судячи з усього, комп’ютерний голос заговорив до нього.

— Дейве, ти прокинувся. Не намагайся вставати й не роби різких рухів. І не кажи поки що нічого.

Які кумедні накази, подумав Боумен. Не вставати… Здавалося, він не може зараз і пальцем поворухнути. Аж раптом чоловік із подивом відчув, що вже справді здатен це зробити.

Його огорнув цілковитий спокій і утихомирення, однак він неначе поринув у якийсь приємний сон. Як у тумані, Боумен пригадував, що має прийти рятувальний корабель, тому запустили автоматичну систему виходу з гібернації, і що скоро він побачить інших людей. Це все, звісно, добре, але чомусь не надто його хвилювало.

Зараз він хотів їсти. Комп’ютер, звичайно, уже зафіксував це.

— Біля твоєї правої руки, Дейве, є сигнальна кнопка. Якщо ти голодний, то натисни її.

Боумен помацав пальцями навколо й хутко знайшов грушоподібну опуклість, яка, очевидно, і була тією кнопкою. Він про неї зовсім забув, хоч йому говорили, що вона буде тут. Що він іще забув? Чи викликає гібернація амнезію?

Натиснувши кнопку, Боумен почав чекати. За кілька хвилин із ліжка з’явилася металева рука й пластикова соска спустилася йому до вуст. Він жадібно присмоктався до неї, і тепла, солодка рідина потекла його горлом, з кожною краплиною додаючи йому сил.

Потім соска зникла, і Боумен знову якийсь час відпочивав. Він міг рухати руками й ногами, думка про те, щоб пройтися, тепер не здавалася нездійсненною мрією. Він відчував, що сили швидко повертаються, а проте міг би лежати тут довіку, якби не було якихось сигналів іззовні. Та раптом інший голос, цього разу, без сумніву, людський, а не сконструйований з електричних імпульсів, заговорив до нього. Цей голос здався йому знайомим, хоч і минув якийсь час, поки астронавт зміг його упізнати.

— Привіт, Дейве. Ти добре з усім упорався. Тепер можеш говорити. Ти знаєш, де ти?

Боумен трохи переймався цим. Якщо корабель справді вийшов на орбіту Сатурна, що сталося протягом тих місяців із часу, як він, Боумен, залишив Землю? Астронавт знову почав підозрювати в себе амнезію. Парадоксально, але сама ця думка заспокоїла його. Якщо він пам’ятає слово «амнезія», значить, його мозок працює досить добре.

Проте, в будь-якому разі, він досі не знає, де є зараз, і той, хто говорив на іншому кінці дроту, зрозумів причину його неспокою.

— Не хвилюйся, Дейве. Це Френк Пул. Я спостерігаю роботу твого серця й легенів. Усе ідеально. Просто розслабся. Зараз ми відчинимо двері й випустимо тебе.

М’яке світло затопило камеру, і Боумен побачив на тлі розчиненого виходу якісь силуети. Цієї миті до нього повернулася пам’ять і він згадав, де він.

Хоч Боумен повернувся з найдальших закутків сну й найближчих меж смерті, його відсутність тривала лише тиждень. Виходячи з камери гібернації, він іще не бачив холодного неба над Сатурном, це станеться аж через рік і мільйони подоланих миль. Боумен досі перебував на тренуваннях у Г’юстонському центрі керування космічними польотами під спекотним сонцем Техасу.

Розділ 16

Еал

Утім, тепер Техас став непомітним, важко розрізнити навіть самі Сполучені Штати. Хоча плазмовий двигун малої тяги давно вже не працював, «Діскавері» досі був спрямований своїм тонким стрілкуватим тілом від Землі, а його потужні оптичні механізми орієнтувалися на планети, що лежали від Сонця далі, ніж Батьківщина людства. Саме туди, до них, прямував космічний корабель.

Проте один телескоп був постійно спрямований на Землю. Збудований у вигляді прицілу рушниці на ободі дальньої антени корабля, він контролював, щоб велика параболічна чаша прицільно направляла радіосигнали на свою віддалену мішень. Допоки Земля залишалася в полі зору телескопа, забезпечувалася життєво важлива комунікація — була можливість відсилати й приймати повідомлення, а невидимий промінь долав відстань, яка щодня збільшувалася на два мільйони миль.

Протягом кожної своєї вахти Боумен спостерігав рідну планету в цей телескоп. Із «Діскавері» зараз було видно лише нічну частину Землі, на центральному екрані планета скидалася на сліпучий сріблястий серп, чимось подібний до Венери.

Дуже рідко в тій дузі світла, що постійно скорочувалася, прозирали якісь географічні обриси: заважали хмарність та імла. Але навіть дивитися на затемнену частину диска було надзвичайно захопливо. Вона іскрила світлом великих міст, деколи ці вогники горіли постійно, іноді підморгували через атмосферні перешкоди над ними.

Траплялося, Місяць проходив над Землею, немов величезний ліхтар, освітлюючи її темні моря й континенти. Тоді, затамувавши подих, Боумен міг інколи вловити знайомі обриси берегових ліній, що сяяли в примарному місячному світлі. А іноді,