Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

мала надію, що мені ніколи не доведеться це казати. Що це не матиме значення. Пам’ятаєш, я казала тієї ночі, коли ти вирішив піти з нами, що тобі, може, більше не вдасться повернутися додому?

— Звісно, пам’ятаю.

— Дотепер я не розуміла, наскільки це правдиво. Боюся, що я прирекла тебе, Джейкобе, мій милий друже, на коротке життя у пастці світу, який вмирає. — Вона судомно втягнула повітря і повела далі: — Ти прийшов до нас через контур пані Сапсан, а це означає, що назад ти можеш повернутися за допомогою пані Сапсан чи через її контур. Але її контуру вже нема, а якщо навіть є, то скоро не буде. Тобто твій єдиний спосіб вернутися додому — це допомога самої пані Сапсан. А якщо вона ніколи не стане людиною…

Я спробував проковтнути слину, та в горлі було сухо.

— То я застрягну в минулому.

— Так. І повернутися в той час, який був для тебе своїм, ти зможеш лише в один спосіб — чекаючи його день за днем, рік за роком.

Сімдесят років. На той час мої батьки та всі, кого я знав і кого любив, помруть, та й сам я для них усіх буду давно мертвий. Звісно, за умови, що ми переживемо всі ті халепи, які випадуть на нашу долю, я зможу знайти своїх батьків за кількадесят років, коли вони народяться. Але який у цьому сенс? Вони будуть дітьми, і я буду для них чужий.

Мені хотілося б знати, коли мої нинішні батьки, що лишилися вдома, перестануть вірити в те, що знайдуть мене живим. Яку історію собі розкажуть, щоб моє зникнення мало бодай якийсь сенс. Я втік? Збожеволів? Кинувся в море з кручі?

Чи влаштують вони мені похорон? Чи куплять труну? Чи напишуть моє ім’я на надгробку?

Я стану загадкою, яку їм не розгадати. Раною, яка ніколи не загоїться.

— Мені дуже шкода, — знову повторила Емма. — Якби я знала, що з пані Сапсан усе так погано, клянусь, я б нізащо в житті не просила тебе лишитися. Для жодного з нас теперішнє не має значення. Якщо ми лишимося там надовго, це нас уб’є! Але ти… в тебе там є сім’я, життя…

— Ні! — викрикнув я і спересердя вдарив долонею об землю, відганяючи жалощі до себе, що вже затуманювали голову. — Усе позаду. Я обрав це.

Емма накрила мою руку долонею і м’яко сказала:

— Якщо правда те, що кажуть звірі, й імбрин викрали, скоро навіть цього не буде. — Вона взяла у долоню трохи землі й пустила за вітром. — Наші контури закриються без імбрин, бо не буде кому їх підтримувати в належному стані. Витвори використають імбрин, щоб відтворити той свій клятий експеримент, і тоді скрізь знову настане тисяча дев’ятсот восьмий рік. І одне з двох — або вони зазнають невдачі й від світу залишиться тільки димна вирва, або їм вдасться стати безсмертними, й тоді над нами запанують чудовиська. Хоч так, хоч так, невдовзі нас лишиться менше, ніж дивних тварин! Я втягнула тебе в цю безнадійну халепу — і заради чого?

— Просто так нічого не буває, — відказав я.

Я повірити не міг, що ці слова зірвалися з моїх уст, та щойно вони прозвучали, я відчув їхню істинність — вони резонували в мені гучно, як дзвін.

Я потрапив сюди не просто так. Мені судилося не просто бути, а зробити щось — і це вже напевно не означало тікати чи здаватися тієї самої миті, коли становище ставало страшним і неможливим.

— Я думала, ти не віриш у долю, — сказала Емма й скептично поглянула на мене.

Я й не вірив (ну, тобто не надто вірив), але як описати те, в що я таки вірю, точно не знав. Я згадав ті казки, які розказував мені дід. Вони були сповнені дивовиж і пригод, але крізь них червоною ниткою проходило щось глибше — відчуття незмінної величі. Дитиною я більше уваги звертав на те, як дідо Портман описує чарівний острів і дивних дітей із фантастичними здібностями, але серцем його розповідей завжди була пані Сапсан і те, як вона допомогла йому в хвилину найбільшої скрути. В Уельс мій дід приїхав маленьким наляканим хлопчиком, який не володів мовою, хлопчиком, на якого полювали монстри двох типів: ті, що зрештою винищили більшу частину його сім’ї, та інші, по-мультяшному гротескові, не видимі для всіх, крім нього, ті, які, здавалося, були втіленням його нічних кошмарів. Пані Сапсан сховала його від тих загроз, дала йому притулок і допомогла відкрити справжнє єство — вона врятувала йому життя, подарувавши життя моєму батьку, а далі — й мені. Батьки народили мене, виховували, любили, й за це я був у боргу перед ними. Але якби не велична доброта і самозречення пані Сапсан у ставленні до мого діда, я не народився б узагалі. Так я потроху повірив у те, що мене привела сюди потреба віддати борг — свій, батьків і дідів теж.

Я пояснив, як зміг.

— Ідеться не про долю. Просто я думаю, що у світі таки існує рівновага, і часом сили, яких ми не розуміємо, втручаються, щоб врівноважити шальки терезів. Пані Сапсан врятувала мого діда, і тепер я тут, щоб допомогти врятувати її.

Звузивши очі, Емма повільно кивнула. Я не розумів, погоджується вона зі мною чи обдумує, як би поввічливіше сказати, що я з глузду з’їхав.

А потім вона мене обійняла.

Пояснювати далі не було потреби. Вона все зрозуміла.

Вона теж завдячувала пані Сапсан життям.

— У нас є три дні, — сказав я. — Поїдемо в Лондон, звільнимо ту імбрину й вилікуємо пані Сапсан. Усе не так безнадійно. Еммо, ми врятуємо її. Або загинемо. — Ці слова прозвучали так відважно й рішуче, що на мить я не повірив, що це я їх промовив.

На мій подив, Емма розсміялася — наче це бозна-чому здалося їй кумедним. І на мить відвела очі. А коли подивилася на мене знову, її щелепа вже була рішучо стиснута, а очі сяяли. Колишня впевненість у собі повернулася.

— Іноді я не можу зрозуміти, хто ти: повний псих чи якесь диво, — промовила вона. — Хоча потроху починаю вірити в останнє.

Вона оповила мої плечі руками, і так ми сиділи довго-предовго. Її голова лежала на моєму плечі, тепле дихання лоскотало шию, і мені враз страшенно захотілося подолати всі маленькі прогалини між нашими тілами й злитися в одну істоту. Та Емма відсторонилася, поцілувала