Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

ще вона викрала «Харлей-Девідсон» Маґґе Лундіна і зрізала з його власної шкіряної куртки емблему «Свавельшьо МК» — той самий символ, завдяки якому перед ним розступався народ у черзі до бару і який надавав йому статусу, недоступного як для пересічного шведа. Саландер його принизила.

Зненацька Сонні Ніємінена охопила лють. Під час допитів у поліції він так і не розколовся, та йому б і в голову не зайшло кому-небудь розповідати про те, що сталося в Сталлархольмі. Аж до цього моменту Лісбет Саландер його абсолютно не цікавила. Вона була просто маленьким побічним проектом, яким Маґґе Лундін займався знов-таки за завданням цього клятого Нідермана. Тепер же він ненавидів її з шаленством, дивним для себе самого, — звичайно він зберігав холоднокровність і здатність аналізувати. Щоправда, він і зараз розумів, що в майбутньому йому обов’язково трапиться нагода стерти цю пляму ганьби. Проте спершу необхідно навести лад у тому хаосі, в який Саландер і Нідерман спільними зусиллями увергнули «Свавельшьо МК».

Ніємінен дістав обидва польські пістолети, що залишилися, зарядив і віддав один з них Валтарі.

— У нас є якийсь план?

— Нам треба поїхати поговорити з Нідерманом. Він не наша людина, і його ще ніколи не заарештовувала поліція. Я не знаю, як він поведеться, якщо його зловлять, а якщо він заговорить, то зможе закласти нас усіх. Тоді ми й оком моргнути не встигнемо, як нас упечуть.

— Ти хочеш сказати, що нам слід…

Ніємінен уже вирішив, що з Нідерманом пора кінчати, але подумав, що не варто лякати Валтарі, доки вони не дістануться до місця.

— Не знаю. Але його необхідно прощупати. Якщо в нього є план і він може кулею звалити за кордон, ми можемо йому в цьому допомогти. Проте доки існує ризик, що його схопить поліція, він становить для нас загрозу.

Коли Ніємінен з Валтарі в сутінках в’їхали у двір садиби Віктора Йоранссона недалеко від Єрни, у домі не світилося. Вже це не провіщало нічого доброго. Вони трохи посиділи і почекали в машині.

— Може, їх немає вдома, — припустив Валтарі.

— Еге ж. Вони з Нідерманом пішли до бару, — сказав Ніємінен і відчинив дверцята авто.

Вхідні двері виявилися незамкненими. Ніємінен засвітив верхнє світло, і вони пройшли по всіх кімнатах. Усюди чистота і лад — мабуть, заслуга цієї, як її там, жінки, з якою живе Йоранссон.

Самого Віктора Йоранссона разом із співмешканкою вони виявили в підвалі, в пральні.

Ніємінен нахилився і оглянув трупи, потім обережно доторкнувся пальцем до тіла жінки, імені якої не пам’ятав: вона вже встигла задерев’яніти, а це означало, що вони мертві вже приблизно двадцять чотири години.

Щоб визначити, як саме вони померли, висновку патологоанатома Ніємінен не потребував. Жінці зламали шию, розвернувши голову на 180 градусів. Вона була одягнута — у футболку і джинси — і не мала жодних інших видимих пошкоджень.

Зате Віктор Йоранссон лежав у самих трусах. Його було жорстоко побито, все тіло вкривали садна і синці. Зламані руки стирчали врізнобіч, як перебиті ялинові гілки. Було очевидно, що його били довго, скоріше, катували. Помер же він, наскільки міг судити Ніємінен, від сильного удару в горло — гортань глибоко вгрузла в шию.

Сонні Ніємінен піднявся сходами з підвалу, вийшов на вулицю. Валтарі пішов за ним. Ніємінен перетнув двір, пройшов до хліва, розташованого метрів за п’ятдесят від будинку, відкинув гачок і відчинив двері.

Там стояло темно-синє авто — «Рено» моделі 1991 року.

— Яка в Йоранссона машина? — спитав Ніємінен.

— Він їздить на «Саабі».

Ніємінен кивнув, витягнув з кишені куртки ключі і відімкнув двері в глибині хліва. Він тільки зазирнув до приміщення і відразу зрозумів, що спізнився, — двері важкої шафи для зберігання зброї було відчинено.

Ніємінен скривився.

— Майже вісімсот тисяч крон, — сказав він.

— Що? — спитав Валтарі.

— У цій шафі в «Свавельшьо МК» зберігалося майже вісімсот тисяч крон. Наші гроші.

Лише троє людей знали, де «Свавельшьо МК» зберігає гроші в очікуванні відповідних можливостей вкласти їх у що-небудь або відмити, — Віктор Йоранссон, Маґґе Лундін та Сонні Ніємінен. Нідерман — утікач. Йому потрібна готівка, і він знав, що грошима відає Йоранссон.

Ніємінен причинив двері і повільно вийшов з хліва, напружено розмірковуючи і намагаючись оцінити масштаби катастрофи. Частину доходів «Свавельшьо МК» переведено в цінні папери, доступ до яких був у нього самого, ще частину можна відновити з допомогою Маґґе Лундіна. Проте значна частина місць розміщення капіталу зберігалася виключно в голові Йоранссона, якщо тільки він не залишив чітких інструкцій Маґґе Лундіну, в чому Ніємінен сумнівався — Маґґе ніколи не мав інтересу до економіки. Ніємінен прикинув навскидь, що зі смертю Йоранссона фірма втратила майже шістдесят відсотків своїх доходів. Це був нищівний удар. Головне — для повсякденних витрат вона потребувала готівки.

— Що ми робитимемо? — спитав Валтарі.

— Зараз ми підемо і повідомимо поліції про те, що сталося.

— Поліції?

— Так, чорт забирай! У будинку повно моїх відбитків. Я хочу, щоб Йоранссона з його сукою виявили якнайшвидше, тоді судмедексперти зможуть установити, що вони померли, коли я сидів в ізоляторі.

— Зрозуміло.

— Чудово. Розшукай Бені К. Я хочу з ним поговорити. Зрозуміло, якщо він ще живий. А потім ми пошукаємо Рональда Нідермана. Треба залучити до цієї справи всіх до єдиного наших людей у клубах по всій Скандинавії. Мені потрібна голова цієї тварюки на блюді. Він, імовірно, роз’їжджає на машині Йоранссона. Роздобудь її реєстраційний номер.

Коли Лісбет Саландер прокинулася, була вже друга година суботи і якийсь лікар її обмацував.

— Доброго ранку, — сказав він. — Мене звуть Бені Свантессон, я лікар. Вам боляче?

— Так, — відповіла Лісбет Саландер.

— Вам зараз дадуть болезаспокійливе. Та спершу я хотів би вас оглянути.

Він стискав, обмацував і длубав її поранене тіло. Лісбет устигла добряче розгніватися ще до того, як він закінчив, але вирішила, що в неї надто мало сили і краще їй промовчати, ніж починати перебування в Сальгренській лікарні зі сварки.

— Як мої справи? — спитала вона.

— Гадаю, все буде гаразд, — відповів лікар і щось записав, перш ніж підвестися.

Інформації їй це особливо не додало.

Коли він пішов, з’явилася сестра, яка допомогла Лісбет упоратися з судном. Потім їй знов дали можливість заснути.

Олександр Залаченко, він же Карл Аксель Бодін, обідав, їсти він міг виключно рідку їжу — найменші рухи м’язів обличчя викликали страшенний біль у щелепі та вилиці, а про те, щоб жувати, не могло бути й мови. Під час проведеної тієї ночі операції вилицю йому скріпили двома титановими гвинтами.

Проте з