Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

згадує його вишукане вбрання[167]. Один з його колег по ОГПУ, який ставився до нього із захопленням, дивувався його прекрасній пам’яті та здатності робити усно складні підрахунки: «він ніколи нічого не записував на папері»[168]. Пізніше радянська пропаганда у найгучніших виразах також описувала «неймовірний обсяг його пам’яті» та розповідала про його «чудові знання деревообробної і лісової промисловості загалом», про його знання у галузях техніки і сільського господарства та взагалі про його обширні знання:

«Наприклад, одного дня він вступив у розмову з двома працівниками тресту, що виробляє мило, духи і косметику. Дуже скоро він змусив їх замовкнути, показавши свої величезні знання у парфумерії. Виявилося, що він навіть чудово знає світовий ринок і особливості нюхових симпатій і антипатій жителів Малайських островів!»[169]

Інші його ненавиділи і боялися. 1928 року на кількох партійних зборах соловецької парторганізації колеги звинувачували Френкеля в організації власної мережі шпигунів, «так що він знає все про всіх раніше за всіх»[170]. Уже 1927 року розповіді про нього дійшли аж до Парижа. В одній з перших книжок про Соловецький табір французький антикомуніст писав про Френкеля, що «завдяки його нелюдським ініціативам мільйони нещасних людей прибиті жахливою працею і приречені на жахливі страждання»[171].

Сучасники також не мають одностайності стосовно його походження. Солженіцин називає його «турецьким євреєм, народженим у Константинополі»[172]. Інший автор пише про нього як про «угорського фабриканта»[173]. Ширяєв стверджував, що він з Одеси, тоді як інші автори писали, що він з Австрії чи Палестини, або що він працював на заводі Форда в Америці[174]. Історію дещо проясняє його тюремна реєстраційна картка, в якій сказано, що він народився 1883 року у Хайфі — у той час Палестина входила до складу Оттоманської імперії. Звідси він вирушив (можливо, через Одесу, а можливо, через Австро-Угорщину) до Радянського Союзу, де описував себе як «комерсанта»[175]. 1923 року Френкеля було заарештовано за «незаконний перетин кордону», а це могло означати, що він був торговцем, котрий якоюсь мірою займався контрабандою, або ж що він був торговцем надто успішним для того, щоб його терпіли в Радянському Союзі. Йому присудили десять років примусових робіт у Соловецькому таборі[176].

Як саме Нафталі Френкелю вдалося здійснити метаморфозу із в’язня на начальника табору, також залишається таємницею. Легенда розповідає, що після прибуття в табір його так шокувала погана організація, жахливе марнування коштів і праці, що він сів і написав дуже конкретного листа, в якому точно вказувалося, що саме не так у кожній галузі, якою займався табір, зокрема у лісовому та сільському господарстві і виробництві цегли. Він вкинув листа у «скриньку для скарг» в’язнів, і він привернув увагу одного члена адміністрації, котрий надіслав його як дивовижу Генріхові Ягоді, чекістові, що у той час швидко підіймався щаблями таємної поліційної ієрархії — зрештою він стане її чільником. Далі легенда каже, що Ягода відразу ж наказав організувати зустріч з автором листа. За розповіддю одного сучасника (а також і Солженіцина, який не називає джерела), Френкель сам стверджував, що одного разу його швидко відвезли до Москви, де він обговорював свої ідеї зі Сталіним, а також Кагановичем (один із сталінських поплічників)[177]. Тут легенда затуманюється: хоча існують письмові дані про те, що Френкель справді в 1930-ті роки зустрічався зі Сталіним і що він перебував під захистом Сталіна під час партійних чисток, досі не знайдено жодних даних про його поїздки у 1920-ті роки. Це не значить, що їх не було: записи могли просто до нас не дійти[178].

Ці розповіді підтверджують і деякі непрямі докази. Наприклад, Нафталі Френкель піднявся від в’язня до охоронця напрочуд швидко — навіть за безладними мірками СЛОНу. У листопаді 1924 року, коли Френкель був в’язнем табору менше року, адміністрація СЛОНу вже подавала клопотання про його дострокове звільнення. 1927 року прохання було нарешті задоволене. Тим часом про Френкеля-в’язня адміністрація табору регулярно відгукувалася у звітах до ОГПУ найтеплішими словами: «у таборі він поводився як такий винятково талановитий працівник, що завоював довіру адміністрації СЛОНу… він один з небагатьох відповідальних працівників»[179].

Ми також знаємо, що Френкель організував «Экономическую коммерческую часть», економічно-комерційний підрозділ СЛОНу, а потім керував ним і, обіймаючи цю посаду, намагався зробити соловецькі табори не просто самоокупними, як того вимагали декрети щодо концентраційних таборів, а справді прибутковими — аж до того, що вони почали відбирати роботу в інших підприємств. Хоча то були державні, а не приватні підприємства, в радянській економіці елементи конкуренції у 1920-х роках все ще спостерігалися, і Френкель ними скористався. За станом на вересень 1925 року, коли Френкель керував економічною частиною табору, СЛОН добився права на заготівлю 130 тисяч кубічних метрів лісу в Карелії, обійшовши цивільне підприємство. СЛОН також став співвласником Карельського комунального банку і добивався замовлення на будівництво дороги від Кемі до міста Ухти на Далекій Півночі[180].

Від самого початку карельська влада нервувала з приводу всієї цієї діяльності, особливо тому, що вона колись виступала взагалі проти будівництва табору[181]. З часом скарги стали гучнішими. На зборах, скликаних для обговорення експансії СЛОНу, лунали скарги місцевої влади на те, що табір нечесно використовує дешеву робочу силу і таким чином загрожує залишити без роботи звичайних працівників лісової промисловості. Ще пізніше настрій на зборах змінився, і їх учасники висунули серйозніші заперечення. У лютому 1926 року на засіданні Карельської ради народних комісарів — уряду Карельської республіки кілька місцевих керівників звинуватили СЛОН у тому, що табір їх перевантажує і вимагає надто багато грошей за будівництво дороги з Кемі до Ухти. «Стало ясно, — гнівно підбив підсумок товариш Южнєв, — що СЛОН — це комерсант, торговець з довгими загребущими руками, і що його головна мета полягає в отриманні зиску»[182].

Карельське торговельне підприємство, державна компанія, також ополчилося проти рішення СЛОНу відкрити в Кемі власний магазин. Державне підприємство не могло собі такого дозволити, однак СЛОНу, який мав змогу вимагати від своїх ув’язнених працівників тривалішої праці і платити їм набагато менше — насправді зовсім нічого не платити, — це вдалося[183]. Що гірше, скаржилася влада, особливі зв’язки СЛОНу з ОГПУ дозволяли йому нехтувати місцевими законами і не платити податків до місцевого бюджету[184].

Суперечка навколо прибутковості, ефективності й справедливості тюремної праці триватиме ще чверть століття (про неї докладніше йтиметься далі). Але в середині 1920-х років