Читати книгу - "Таємничий лицар"

монету кілька разів туди й сюди, а тоді мовив:

— Ця хороша, мосьпане. Тутечки дракон з одного боку і король з іншого…

Підлисток зиркнув у бік Дунка.

— А, пане Шибенику. Добре, що ви досі стоїте на ногах. А я ж боявся, що убив вас на смерть. Чи не зробите мені ласку? Розкажіть моєму зброєносцеві, які бувають дракони. Віле, віддай панові Дункану монету.

Дунк мимоволі узяв її. «Збив з коня, а тепер змушує блазнювати, абощо?»

Спохмурнівши, він зважив монету в долоні, вивчив обидва боки, скуштував на зуб.

— Золота. Ані стерта, ані обрізана. Ваги, здається, такої, як треба. Я б її теж узяв, мосьпане. Що з нею не те?

— Король.

Дунк придивився уважніше. Обличчя на монеті було молоде, голене, вродливе. Король Аерис на монетах мав бороду, як і старий король Аегон. Король Даерон, який правив між ними, бороду голив, але то був не він. Для часів перед Аегоном Негідним монета була надто новою. Дунк примружився на слово під головою короля. «Шість літер, таких самих, як на інших драконах.» Ті літери означали «Даерон», але ж Дунк знав обличчя Даерона Ласкавого, і на монеті був не він. Придивившись іще раз, він побачив щось дивне у четвертій літері. Це ж не…

— Даемон! — рушив він наосліп. — Тут написано «Даемон». Але жодного короля Даемона не було, тільки…

— Самозванець. Так, Даемон Чорножар під час свого повстання карбував власну монету.

— Так і так золото, — заперечив Віл. — Незгірш інших драконів, мосьпане.

Слимак дав йому ляща по голові.

— Телепень! Так, це золото. Бунтівницьке золото. Зрадницьке золото. Мати таку монету при собі — то вже зрада, а передавати її далі — подвійна зрада. Монету доведеться переплавити.

Він ударив зброєносця ще раз.

— Зникни з очей, дурню! Нам із цим добрим лицарем є про що побалакати.

Віл поспіхом забрався з намету.

— Сідайте, — ґречно запропонував пан Утор. — Вип’єте вина?

У своєму власному наметі Підлисток здавався геть іншою людиною, ніж на учті. «Равлик уміє ховатися в шкаралупі» — подумав Дунк.

— Дякую, не треба.

Він кинув золотого назад панові Утору. «Зрадницьке золото. Чорножарове золото. Яйк казав, що це зрадницький турнір, а я не слухав.» Треба буде вибачитися перед малим.

— Та хоч трохи! — наполягав Підлисток. — Схоже, вам не завадить перехилити чарку-другу.

Він налив два келихи вина і передав одного Дункові. Без обладунку пан Утор скидався радше на купця, ніж на лицаря.

— Якщо я вірно розумію, ви прийшли з приводу вашої поразки.

— Саме так. — Дунк скуштував вина. «Може, у голові припинить гупати.» — Я привів коня, приніс зброю та обладунок. Прийміть їх, а заразом мої вітання з чесною та вправною перемогою.

Пан Утор посміхнувся.

— Тут мені личило б сказати, що ви хоробро билися на герці.

Дункові стало цікаво, чи лицарський звичай велить казати «хоробро», коли маєш на увазі «незграбно, але відчайдушно».

— Дякую за добрість, але…

— Гадаю, ви недочули, пане. Чи не буде з мого боку надто зухвало спитати, як ви взагалі стали лицарем?

— Лицар Арлан з Грошодубу знайшов мене у Блошиному Подолі, коли я там бігав за свинею. Його колишнього зброєносця убили на Червонотрав’ї, тож він потребував когось, аби ходити за конями та чистити кольчугу. Він пообіцяв навчити мене битися списом і мечем та їздити верхи, якщо я служитиму йому. І я пішов служити.

— Чарівна оповідка… хоча на вашому місці про свиню я б не згадував. І де ж цей ваш Арлан з Грошодубу зараз, прошу пана?

— Помер. Я сам його поховав.

— Зрозуміло. Ви відвезли його додому, до Грошодубу?

— Я навіть не знаю, де той Грошодуб.

Дунк ніколи не бував у Грошодубі старого лицаря. Пан Арлан розповідав про нього не частіше і не охочіше, ніж Дунк — про Блошиний Поділ.

— Я поховав його на схилі пагорба лицем на захід, аби він завжди бачив, як сідає сонце.

Складаний стілець загрозливо заскрипів під його вагою.

Пан Утор повернувся до свого крісла.

— В мене є власний обладунок і кращий за вашого кінь. Навіщо мені здалася стара заморена шкапа, а на додачу — мішок побитого іржавого заліза?

— Мій обладунок скував майстер Баш-Булат, — розсердився Дунк. — Яйк добре про нього дбав. На кольчузі немає ані плями іржі, уся криця добра та міцна.

— Міцна, та заважка, — скривився пан Утор, — ще й завелика для звичайної людини, бо ви з вашим зростом, Дункане Високий, досить незвичайні. Що до коня, то він застарий, аби їздити, і зажорсткий, аби з’їсти.

— Грім уже не такий молодий, — погодився Дунк, — і обладунок у мене важкуватий, правду кажете. Але ж його можна продати. У Ланіспорті чи Король-Березі є безліч ковалів, які заберуть його в вас із рук.

— За десяту частину ціни, якщо пощастить, — мовив пан Утор, — і то тільки на переплав. Ні. Я хочу нового срібла, а не старого заліза. Доброї монети королівського карбу. То ви бажаєте викупляти свою лицарію чи ні?

Дунк покрутив келиха з вином у руках, хмурніючи чолом. Келих був чистого срібла, викладений по краю маленькими золотими равликами. Вино теж було золоте і добряче паморочило голову.

— Якби ставалося, як бажалося, то радо викупив би. От тільки…

— …давно у тому гамані не буцались два олені, так?

— Якби ж ви… з вашої ласки… позичили мені мого коня та обладунок, я б виплатив викуп потім. Щойно знайшов би гроші.

Слимака це розвеселило.

— І де ж ви їх знайдете, прошу пана?

— Я б міг вступити на службу до якогось князя, або… — Дункові тяжко давалося кожне слово. Він почувався жебраком. — Хоч за кілька років, та я все виплачу. Обіцяю.

— Мабуть, ще й лицарською честю присягнетеся?

Дунк почервонів.

— Можу дати розписку на пергамені.

— Закарлючка заплотного лицаря на клапті паперу? — Пан Утор закотив очі. — Який мені з неї зиск? Хіба що гепу підтерти.

— Але ви теж заплотний лицар.

— Ви мене ображаєте. Дійсно, я блукаю, де хочу, і не служу нікому, окрім себе… та під заплотами я не спав уже багато років. Надаю перевагу корчмам та заїздам. Я — турнірний лицар, ще й найкращий з усіх, яких ви стрічали.

— Найкращий?