Читати книгу - "Тривожна ніч"

він напився уже після сварки. Сказати, що дурний? Це ближче до істини…

Важко, думав, брати всю вину на себе, але він візьме, бо інакше їм не помиритися. Розкається, попросить пробачення, аби все вляглося, ріка повернулася у спокійне русло, й від поводі лишився не намул, а золотий пісочок. Та чи прийме Наталя його каяття? Чи дозволить, аби й підступився?.. Повинна зрозуміти — повівся безтямно, бо вивела його з рівноваги ота анонімка. О, чому, коли він підняв руку на свою дружину, не було когось поруч, щоб стримав його, крикнув: «Що ти робиш? Схаменися, поки ще не пізно!»

Тепер стало пізно? Нічого вже не виправить? Щось не щастить йому з перших кроків. Їхав ось до матері, сподіваючись дістати якийсь прихисток, набути якогось душевного спокою — даремно. Чому б це Геннадій забрав її до міста? З ним теж щось недобре? Та якби накоїв щось Геннадій — його, Павла, це й не дивувало б. Напевне, примчав до матері просити грошей, а вона не повірила тому, що казав, вирішила сама подивитися, як живе Геннадій, на що пускає гроші.

Не знав, що робити. Коли тепер повернеться матір? А з вітчимом нема що зустрічатися: той не допоможе, хоч би й міг. З першого ж дня, як тільки увійшов до їхньої родини, стали ворогувати. На матір тоді теж дивилися криво. Тепер розуміють — не могла інакше учинити мати. Була ще молодою, а без чоловіка, одній, з двома дітьми… Тепер розуміють. Та з вітчимом вони чомусь і досі порозумітися не можуть. Вікентій Сергійович батьком для них з Геннадієм не став. Хто у тому винний? Самі, бо не приймали вітчима за свого. Насуплювалися, завжди підозріло дивилися на нього, навіть коли з добром до них приходив. Не зблизилися. Тоді Вікентій Сергійович забрав матір із міста, щоб вони, Павло й Геннадій, менше втручалися у їхнє життя. Видно, любить матір…

І від того, що зовсім інакше, по-доброму подумав про вітчима, наче й легше стало Павлові на душі. Певно, так треба завжди — бачити в людях добре. Вірити в їх порядність, доброту — бо хіба, відчувши це, людина не стане добрішою і чеснішою? Це принаймні, краще, ніж звинувачувати інших у смертних гріхах. Та думати мало — так треба й повестися з Вікентієм Сергійовичем. Прийти, обняти вітчима за плечі, сказати йому: багато ми з Геннадієм тебе ображали, але пробач, батьку… Пробач і не сердься, бо я порозумів, що неправі ми були з Геннадієм!

Хіба Вікентій Сергійович його відштовхне? Обов'язково пом'якшає, і поговорять вони мирно, як батько і син, аби розвіяти назавжди всі непорозуміння. Тоді й розкаже вітчиму, що сталося, попросить поради. Один бо розум добре, а два краще. Удвох щось придумають. Може, Вікентій Сергійович поїде у місто, вдаватиме, що буцім-то нічого не знає, і запросить Наталю до себе. Мовляв, вихідний день — розвіялася б, по лісах, по луках поблукала, помилувалася осінню, білі нитки на сонці половила. Вікентій Сергійович умовить Наталю, коли вона приїде… Може, як то кажуть, і полагодять конфлікт, помиряться з Наталею і назавжди забудуть про те, що між ними сталося. Дасть слово Наталі, що ніколи більше не зважатиме на жодну анонімку. І якщо між ними дійде до суперечок — сядуть і розумно у всьому розберуться. Бо те, що було вчора, — страшно, низько, дурно. Соромно не тільки людям розповісти, а й самому зізнатися. Навіщо так жити? Життя ж тоді миле, коли добре, спокійно на серці, — сонце тоді світить, коли на небосхилі жодної хмариночки!

Сидячи на лісовій галявині, так міркував собі Павло. Над ним пропливали прозорі хмарки, й небо крізь верховіття здавалося низьким. Готовий був легко скочити на ноги, вхопитися за сонячний промінь і загойдатися на ньому в піднебессі, щоб було видно в усі боки, і він усе бачив. І те, що діється навколо, і що десь далеко. Аби серед міста він угледів матір і брата Геннадія. І Наталю — веселу, живу…

На ту думку навіть підхопився: чому б не живу? Вона жива і житиме довго, переживе і його, Павла, бо жінки, як свідчить статистика, живучіші, аніж чоловіки. Особливо ті, які веселі. А хіба Наталя не така? Він дбатиме про неї ще більше. Скаже їй, що хоче, аби вона дожила до ста років. Хай живуть жінки! Для кожного онука хто найдобріший — бабка. А от діди — суворі, вередливі… Є й такий дід, як мала дитина, що його разом із онуком треба доглядати. Але є й законні старики. Як материн батько Іван Москаленко, прізвище якого він, Павло, сьогодні зганьбив у витверезнику.

І треба було назватися йому Москаленком! Мовляв, діда немає на світі, тож про онукову ганьбу ніколи не дізнається. Тепер уже може розмірковувати й так, а тоді думав про одне: як би замести сліди з витверезника… На завод, напевне, пришлють не протокол, а лише витяг з нього, інакше б звернули увагу на підпис. Його руку на «приладі» знають, і хтось би побачив. Та ж сама секретарка, цікавоноса Валя.

Згадав і старшину: чомусь дуже прихильно, довірливо повівся з ним отой старшина. Може, через те, що він перший раз попав у витверезник, і старшина зрозумів, що це випадковість. Недаремно ж потім так ввічливо звернувся до нього: побачив у ньому серйозну людину, що тільки посковзнулася, упала. О, більше не впаде! Досить його кидало в жар і холод, щоб вивітрив із голови ту білу гарячку, що й не від горілки, а від якоїсь анонімки затуманила йому і очі, і розум. Те, що вчора сталося, буде йому наукою. На ціле життя. Аби лише все добре скінчилося!

Запитав: а як воно найгірше могло би скінчитися? Від ганьби доведеться міняти роботу, навіть виїхати з міста? На далеку Північ, де ніхто його, Павла, не знає? Життя справді може так перевернутися, що ой-ой! І все через одну-однісіньку помилку! Аж плакати хотілося Павлові від образи, що так несправедливо, так жорстоко повелася з ним доля. Знову почувся знесиленим, хворим. Подумав: у матері хотів відпочити, просто відлежатися, повернутися до тями — нерви бо натягнуті, як струни, кров бухкає у скроні. А справа серйозніша — він справді занедужав. За всяких обставин треба десь дістати лікарняний листок і побути у матері довше. Поки час не вилікує рани і все не поставить на свої місця, кожний зрозуміє свої помилки, оцінить свої вчинки. І він, і Наталя.

І Наталя? — раптом спитав