Читати книгу - "Граф Дракула"

мене повідомити, що Ренфілд був дуже хворий і що він блював пір'ям. «Здається, лікарю, — сказав він, — пацієнт з'їв своїх птахів — просто брав їх і ковтав живцем».

11 година вечора.

Я дав Ренфілдові сильну дозу наркотика і забрав у нього його записник, щоб переглянути нотатки. Думка, яка мене останнім часом непокоїла, тепер знайшла підтвердження. Мій смертоносний пацієнт — маніяк особливого типу. Мені доведеться придумати нову класифікацію і назвати його зоофагус (життєжерний маніяк); він жадає винищити якомога більше живого і вирішив виконати це у висхідному порядку. Він дав декілька мух на поживу одному павукові, декілька павуків одному птахові і потім попросив кішку, щоб та з'їла птахів. Що було б його останнім ступенем? Варто б, мабуть, продовжити дослід. Це можна було б, якби для цього знайшлося достатньо підстав. Люди сміються з вівісекції[8], а ось подивіться, яких результатів вона досягла. Чому ж не підігнати науку і не довести її до найскладнішого в житті: до знання мозку. Знаючи таємницю хоча б однієї з цих галузей, знаючи джерело фантазії хоча б одного божевільного, я привів би всю цю галузь знання до такої точки, що порівняно з нею фізіологія Берден Сандерсона або ж «про мозок Фельєра» здавалися б нікчемністю. Аби достатньо підстав. Але не варто часто вдаватися до цих думок, інакше спокуса буде надто сильною; добрий намір може перемогти в мені здоровий глузд, оскільки можливо, що і я теж людина з особливо влаштованим мозком.

Як добре ця людина міркувала! Ненормальний завжди керується своєю власною метою. Хотів би я знати, у скільки він оцінює людське життя?

Щоденник Міни Мюррей

26 липня.

Я дуже збентежена, і єдине, що на мене позитивно впливає, можливість висловитися в своєму щоденнику; в ньому я ніби виливаю свою душу і водночас слухаю сама себе. Я одержала, нарешті, звісточку від Джонатана. Послання вкладено в один рядок, і в ньому повідомляється, що Джонатан щойно виїхав додому. Це не схоже на Джонатана. Я не розумію цієї стислості, і вона мене турбує. А тут ще Люсі, незважаючи на абсолютно здоровий вигляд, знову взялася за свою колишню звичку ходити уві сні. Ми з її матір'ю обговорили це питання і вирішили, що віднині я на ніч замикатиму двері нашої спальні на ключ. Місіс Вестенр уявила, що сомнамбули[9] завжди ходять дахами будинків і краями круч, а потім раптово прокидаються і з роздираючим душу криком, який луною летить по всій окрузі, падають униз. Вона боїться за дочку і говорить, що це у неї спадкова звичка від батька. Восени весілля Люсі, і вона вже тепер мріє про те, як усе влаштує у себе в будинку. Я дуже співчуваю їй, оскільки у мене ті ж мрії, та тільки нам із Джонатаном належить почати нове життя на дуже скромній основі, і мені доведеться ледве зводити кінці з кінцями. Містер Холмвуд, точніше, високошановний сер Артур Холмвуд — єдиний син лорда Холмвуда — приїде сюди, як тільки зможе залишити місто. Затримує його лише хвороба батька. Мила Люсі, напевно, лічить дні до його приїзду. Їй хочеться повести його на нашу лаву на цвинтарній скелі, щоб показати, яка мальовнича гавань Уайтбі. Я переконана, що саме через це очікування вона так хвилюється. Вона, напевно, повністю видужає, як тільки він приїде.

27 липня.

Жодних звісток про Джонатана. Дуже хвилююся за нього, хоча, власне, не знаю чому: добре було б, якби він написав хоч один рядок. Люсі слабує на сомнамбулізм більше, ніж будь-коли, і я щоночі прокидаюся від її ходіння кімнатою. На щастя, так жарко, що вона не може застудитися, але все-таки моя стурбованість і вимушене безсоння даються взнаки. Я стала нервовою і погано сплю. Слава Богу, що хоч в іншому вона абсолютно здорова.

3 серпня.

Ще тиждень минув, і жодної звістки від Джонатана, і навіть містер Хаукінс нічого не знає. Але я сподіваюся, що він не хворий, інакше напевно написав би. Я перечитую його останнього листа, але він мене не задовольняє. Він якийсь не схожий на Джонатана, хоча почерк безперечно його. У цьому не може бути жодного сумніву. Люсі не особливо багато розгулювала ночами останній тиждень, але з нею відбувається щось дивне, чого я навіть не розумію: вона ніби стежить за мною, навіть уві сні; пробує двері і, коли знаходить їх замкнутими, шукає по всій кімнаті ключі.

6 серпня.

Знову пролетіло три дні без жодних вістей. Це мовчання стає абсолютно нестерпним. Якби я тільки знала, куди писати або куди поїхати, я б відчувала себе набагато краще; але ніхто нічого не чув про Джонатана після його останнього листа. Я повинна тільки благати Бога про терпіння. Люсі ще більш збуджена, ніж раніше, але загалом здорова. Вчора вночі погода зіпсувалася, і рибалки говорять, що очікується шторм. Сьогодні похмуро і небо затягло великими хмарами, що високо стоять над Кетлнесом. Усі предмети сірі, за винятком зеленої трави, що нагадує смарагд. Море, оповите туманом, що насувається, перекидається з ревінням через мілини і прибережне каміння. Хмари висять, як велетенські скелі, і в природі чується голос долі, що наближається. На морському березі видніються подекуди в тумані чорні рухливі фігури. Рибальські човни поспішають додому; влітаючи в гавань, вони то з'являються, то знову зникають у скаженому прибої хвиль. Ось іде старий Свелз. Він прямує до мене, і по тому, як він мені вклоняється, я бачу, що він хоче зі мною поговорити…

Мене здивувала зміна, що відбулася зі старим. Сівши біля мене, він дуже лагідно заговорив:

— Мені хочеться вам дещо сказати, міс.

Я бачила, що йому якось ніяково, тому я взяла його старечу зморшкувату руку і ласкаво попросила його висловитися; залишивши свою руку в моїй, він сказав:

— Я боюся, люба моя, що я образив вас усіма тими жахами, які наговорив, розповідаючи вам про мерців та щось подібне минулого тижня. Але у мене цього зовсім не було на думці, ось це я й прийшов вам сказати, поки ще не помер. Але я, міс, не боюся смерті, аніскільки не боюся. Мій кінець, мабуть, уже близький, бо я старий і 100 років — це для будь-якої людини дуже довге очікування; а мій кінець уже такий близький, що «Стара» вже гострить свою косу. Одної прекрасної днини Ангел Смерті просурмить у свою сурму наді мною. Не треба сумувати і плакати, моя