Читати книгу - "Служивий мечник"

коли він народився і від кого.

— Чи ви справді такий сильний, як здаєтеся?

— А яким я здаюся, мосьпані?

— Досить сильним, щоб дратувати пана Лукаса. Він мій каштелян, хоча не з моєї волі. Як і Холоднокоп, він дістався мені у спадщину від батька. Чи не вислужили ви лицарства на полі бою, пане Дункане? Судячи з вашої мови, роду ви не шляхетного, якщо пробачите мені зухвале припущення.

«Мій рід тільки тим і шляхетний, що обіч шляху ріс.»

— Мене взяв до себе зброєносцем заплотний лицар, пан Арлан з Грошодубу, як я був іще зовсім малим. Навчив мене лицарської справи та мистецтва війни.

— І у лицарі вас висвятив теж згаданий пан Арлан?

Дунк посовав ногами по підлозі. Один чобіт був недошнурований.

— Ніхто інший цього б не зробив.

— А де зараз пан Арлан?

— Помер. — Дунк підняв очі. Зашнуруватися можна й потім. — Я поховав його на схилі пагорба.

— Шляхетна смерть на полі битви?

— Холодний дощ. Старий пан застудився.

— Немолоді люди бувають такі слабкі. Це я взнала від другого чоловіка. Мене з ним одружили, як мені було тринадцять, а йому на наступні іменини мало виповнитися п’ятдесят п’ять. Якби він дожив. Коли чоловік уже півроку лежав у могилі, я подарувала йому маленького синочка, але Морок прийшов і по нього. Септони казали, що батько забажав бачити сина коло себе. А ви як гадаєте, пане?

— Ну, — завагався Дунк, — може, й так, мосьпані.

— Дурниці, — заперечила вона, — хлопчик просто народився заслабким. І таким крихітним. Ледве мав сили смоктати. І все ж його батькові боги дарували п’ятдесят п’ять років життя. Якби ж і синові подарували хоч трохи більше, ніж три дні.

— Авжеж.

Дунк геть нічого не знав про богів. Інколи він ходив до септу і молився Воїнові про силу для своїх рук, але в іншому Седмицю своїми згадками не турбував.

— Шкода, що ваш пан Арлан помер, — мовила вдовиця, — а ще більша шкода, що ви служите панові Явтуху. Не всі старі однакові, пане Дункане. Краще б вам поїхати додому, до того Грошодубу.

— Я маю тільки той дім, якому присягаю на мечі.

Дунк ніколи не бачив Грошодубу. Не міг би навіть сказати, чи той знаходиться у Обширі, а чи деінде.

— То присягніть моєму домові. Часи зараз непевні, а я потребую лицарів. З погляду на вас, пане Дункане, зразу скажеш: прогодувати вас нелегко. Мабуть, ви охоче б з’їли на одну вечерю усіх Явтухових курей. А в Холоднокопі зможете досхочу напихатися соковитим м’ясивом і солодкими мандриками. Та й вашого зброєносця не завадило б підживити, бо він такий худий, аж волосся повилазило. Ми його поселимо з іншими малими його віку. Гадаю, це його втішить. А мій майстер-мечник навчатиме його військової науки.

— Я сам його навчаю, — мовив Дунк.

Відповідь вийшла якась винувата.

— А ще хто? Беніс? Старий Осгрей? Курки у дворі?

Час від часу Дунк наказував Яйкові ганятися за курями, щоб розвивати прудкість та спритність. Але якби він сказав про це пані, вона б узяла їх на кпини. Загалом вона добряче відволікала його своїм носиком-ґудзиком та веснянками. Дункові доводилося нагадувати собі, навіщо пан Явтух його прислав.

— Я присягнув на мечі панові Осгрею, мосьпані, — мовив він твердо. — І не порушу присяги.

— Гаразд, пане. Тоді візьмемося до справи більш гидкої. — Пані Роганна смикнула за косу. — Ми не терпимо нападів на Холоднокоп та його людей. Отже, розкажіть мені, чому я не повинна зашити вас у мішок.

— Я приїхав на перемовини як посланець, — нагадав він, — і пив ваше вино.

Смак вина — солодкий, густий — ще відчувався у роті. Поки що його не отруїли. Навпаки — вино, здається, додало сміливості.

— Та й мішка в вас такого немає, щоб я помістився.

На його полегшення, від Яйкового жарту пані всміхнулася.

— Проте в мене є декілька, куди поміститься Беніс. Маестер Керрік каже, що Волмерові розпанахали обличчя трохи не до кістки.

— Визнаю, мосьпані, панові Бенісу трохи урвався терпець. Пан Явтух прислав мене, щоб заплатити виру.

— Виру? — Роганна засміялася. — Знала я, що він старий, але не знала, що аж такий. Невже він гадає, що ми живемо у Вік Звитяжців, коли життя людини рахували на срібняки?

— В копача ніхто не відібрав життя, мосьпані, — нагадав Дунк. — Я взагалі не бачив, щоб когось убили. Йому обличчя порізали, та й годі.

Її пальці ліниво перебирали косу.

— То скажіть мені, благаю, як дорого пан Явтух оцінив Волмерову щоку?

— Одного срібного оленя йому і ще три вам, мосьпані.

— Пан Явтух дає за мою честь жебрацьку ціну. Хоча хто б казав — три срібняки кращі за трьох курей. Але ще кращий був би пан Беніс власною особою, доправлений сюди для покарання.

— Для покарання? У вже згаданому мішку?

— Може, й так. — Вона накрутила косу на одну руку. — Хай Осгрей прибере своє срібло. За кров платять лише кров’ю.

— Гаразд, — відповів Дунк, — ви, мосьпані, може, й у своїй правді, та давайте покличемо порізаного Бенісом добродія і запитаємо, що його більше втішить: срібний олень чи Беніс у мішку.

— О, я певна, він би хотів того й іншого, а якщо не можна, тоді срібла. Тут я, пане, сумнівів не маю. Але обирати не йому. Справу вирішують між собою лев і павук. Йдеться вже не про хлопську щоку, а про Беніса. Я хочу мати Беніса, і я його матиму. Ніхто не може в’їхати на мою землю, вчинити свавілля над одним із моїх і втекти, аби глузувати з мене.

— Але ваша вельможність в’їхали на землю Стояка і вчинили свавілля над одним із людей пана Явтуха, — ляпнув Дунк, навіть не спинившись подумати.

— Хіба? — Вона знову смикнула косу. — Якщо ви про того крадія овець, то я довго терпіла. Двічі жалілася Осгреєві, а він нічого не робив. Я не прошу тричі. Закон короля дає мені право ями та шибениці.

Цього разу їй відповів Яйк.

— На вашій землі, — заперечив малий. — Закон короля дає зверхньому панові право ями та шибениці на його власній землі.

— Який розумник, — відповіла пані. — Такі