Читати книгу - "Пурпурові вітрила"

162
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 80
Перейти на сторінку:
властивість характерів; я приходжу до тієї, котра чекає й може чекати лише мене, а я не хочу нікого іншого, крім неї, можливо, саме тому, що завдяки їй я збагнув одну немудру істину. Вона в тому, щоби робити так звані дива своїми руками. Коли для людини головне — отримати неоцінний п’ятак, то дати цей п’ятак найпростіше, проте коли душа таїть зерня полум’яної рослини — дива, — зроби їй це диво, якщо тобі до снаги. Нова душа буде в нього й нова в тебе. Коли начальник тюрми сам випустить арештанта, коли мільйонер подарує підпискові віллу, опереткову співачку і сейф, а жокей бодай раз притримає коняку заради іншого коня, якому не щастить, — тоді всі зрозуміють, як це приємно, як це невимовно чудесно. Втім, є дива не менші: усмішка, веселощі, прощення і… вчасно сказане путнє слово. Володіти цим — значить, володіти всім. Що ж до мене, то наш початок — мій і Ассоль — залишиться нам назавжди в пурпуровому відблиску вітрил, створених глибиною серця, яке знає, що таке любов. Ви мене зрозуміли?

— Авжеж, капітане, — крекнув Пантен і ретельно втер вуса згорнутою чистою хусточкою. — Я все зрозумів. Ви мене розчулили. Піду вниз і попрошу пробачення в Нікса, бо вчора я насварив за втоплене відро. І дам йому тютюну — свій він програв у карти.

Перш ніж Ґрей, дещо здивований такою швидкою практичною дією своїх слів, устиг що-небудь сказати, Пантен уже загримів униз по трапу й десь віддалено зітхнув. Ґрей озирнувся, глянувши вгору; над ним мовчки смикалися пурпурові вітрила; сонце в їхніх швах сяяло багряним димом. «Секрет» ішов у море, і берег стрімко даленів. Не було жодних сумнівів у дзвінкій душі Ґрея — ні глухих ударів тривоги, ані шуму дрібних клопотів; спокійно, наче вітрило, поривався він до захопливої цілі, переповнений думками, що переганяють слова.

Ополудні на обрії з’явився димок військового крейсера. Крейсер змінив курс і з відстані півмилі підняв гасло: «Задрейфувати!».

— Браття, — сказав Ґрей матросам, — ніхто в нас не стрілятиме, не бійтеся! Вони просто не вірять своїм очам.

Він наказав дрейфувати. Пантен закричав як на пожежу і вивів «Секрет» із вітру; судно стало, за мить од крейсера вже мчав паровий катер з командою і лейтенантом у білих рукавичках; лейтенант, ступивши на палубу корабля, зачудовано озирнувся і пройшов із Ґреєм до каюти, звідки за годину вирушив, дивно махнувши рукою і всміхаючись, ніби одержав чин, назад до синього крейсера. Напевне, цього разу Ґрей мав більше успіху, ніж із простакуватим Пантеном, адже крейсер, зачекавши, ударив у обрій могутнім залпом салюту, стрімкий дим якого, пробивши повітря величезними блискучими м’ячами, розвіявся клоччям над тихою водою. Цілісінький день на крейсері панувало якесь напівсвяткове остовпіння; настрій був неслужбовий, збитий — під знаком любові, про яку говорили скрізь — від салону до машинного трюму; а вартовий мінного відділу, зауваживши, що мимо кудись йде матрос, спитав того:

— Томе, чуєш, ти як оженився?

— Тю, зловив її за спідницю, коли вона хтіла вискочити від мене у вікно, — сказав Том і гордо закрутив вуса.

Певний час «Секрет» ішов порожнім морем, без берегів; ополудні відкрився далекий берег. Узявши прозорну трубу, Ґрей прикипів очима до неї і водночас до Каперни. Якби не низка покрівель, то він розгледів би у вікні одного дому Ассоль, яка сиділа над якоюсь книжкою. Вона читала; сторінкою чимчикував зеленкуватий жучок, зупиняючись і зводячись на передніх лапах з виглядом незалежним і свійським. Уже двічі його без задньої думки здмухували на підвіконня, звідки він з’являвся знову довірливо і невимушено, наче хотів щось сказати. Цього разу йому пощастило дістатися майже до руки дівчини, яка тримала ріжечок сторінки; тут він застиг на слові «дивись», і з сумнівом зупинився, чекаючи на черговий шквал, і справді ледве уникнув халепи, позаяк Ассоль уже вигукнула: «Знову жучок… от дурненький!» — й хотіла рішуче здмухнути гостя в траву, та раптом випадково перевівши очі від одного даху на інший, виявила на синій морській шпарі вуличного простору білого корабля з пурпуровими вітрилами.

Вона здригнулася, сахнулася, завмерла; потім хутко зірвалася, з карколомно падаючим серцем, спалахнувши нестримними слізьми натхненного зворушення. «Секрет» саме огинав невеличкий мис, тримаючись до берега кутом лівого борту; тиха музика лилася в блакить дня з білої палуби під огнем червоного шовку; музика ритмічних переливів, які не надто влучно передають усім відомі слова: «Налийте ж чари по вінця — наразі ми, друзі, п’ємó за любов…» У її простоті з нестримною радістю розгорталось і гримотіло хвилювання. Не пам’ятаючи, як покинула домівку, Ассоль уже мчала до моря, підхоплена нездоланним вітром події; на першому розі вона зупинилася майже без сил; її ноги підломлювалися, дихання зривалося й гаснуло, свідомість трималася на волосинці. Не тямлячись од страху згубити волю, вона тупнула ногою й опам’яталася. Раз у раз то дах, то паркан ховали від неї червоні вітрила; тоді, побоюючись, чи не зникли вони, мов якесь видиво, вона квапилася минути болісну перепону і, знову вгледівши корабель, зупинялася, щоб з полегкістю звести дух.

Тим часом у Каперні творилася така колотнеча, коїлося таке хвилювання, такий загальний розгардіяш, які не поступляться ефектові славетних землетрусів. Ніколи ще великий корабель не приставав до цього берега; на щоглах були ті самі вітрила, ймення яких звучало мов знущання; тепер вони ясно і неспростовно палахкотіли з невинністю факту, що перекреслював усі закони буття і здорового глузду. Чоловіки, жінки, дітвора — всі навперейми гнали до берега, хто в чому; мешканці перегукувалися з двору в двір, наскакували одне на одного, кричали й падали; невзабарі біля води утворилась юрба, і в юрбу цю стрімко увігналась Ассоль.

Поки її не було, ім’я дівчини перелітало серед людей з нервовою й похмурою тривогою, з лютим переляком. Більше говорили чоловіки; здушено, гадючим сичанням схлипували остовпілі жінки, проте варто було котрійсь із них заторохкотіти, як отрута била у голову. Тільки-но з’явилася Ассоль, як усі замовкли, всі зі страхом відсахнулися від неї, й вона лишилася сама серед пустки пекучого піску, розгублена, присоромлена, щаслива, з обличчям не менш червонястим, аніж її диво, безпомічно сягнувши рукою за високим кораблем.

Від нього поплив човен, в якому було повно смаглявих веслярів; поміж ними стояв той, кого, як їй здалося тепер, вона знала, неясно пам’ятала з дитинства. Він дивився на неї з усмішкою, яка гріла і квапила. А проте, тисячі останніх кумедних страхів охопили Ассоль; до смерті боячись усього — помилки, непорозумінь, таємничої та шкідливої завади, — вона

1 ... 19 20 21 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пурпурові вітрила», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пурпурові вітрила"