Читати книгу - "Шості двері"

***

У дворi пiд грибком у дитячiй пiсочницi, стиснувшись у клубок, обхопивши колiна руками, сидить Ада. Анна-Марiя непевним кроком прямує до неї, на ходу зав'язуючи довгi поли чужої сорочки, мовчки сiдає поруч. Ада нервово кахикає, дiстає з кишенi пачку сигарет. Сiрники ламаються в її тремтячих руках.

— Ну, скажи хоч що-небудь… — нарештi промовляє вона. — Скажи, що я сволота, гадина…

Але Анна-Марiя не може розчепити стиснутi зуби.

— Хоч вислухай мене, — просить Ада. — Ти нiчого не розумiєш у життi. Ти вважаєш, що я тебе пiдставила, ти скривджена i, певно, ненавидиш мене… Але… Словом, сьогоднi ж, от просто зараз, я скажу йому, що ти пройшла медекспертизу i подала заяву в мiлiцiю, а я — свiдок зґвалтування. Скажу, що йому свiтить п'ятнадцять рокiв, якщо ми першого вересня не ввiйдемо в дверi iнституту, як студентки. Упевнена, його татусь зробить для нас усе!.. Марi, Марi, ти чуєш мене?! — Ада несмiливо торкається руки подруги. — Зi мною цей фокус не пройшов би, зрозумiй. До того ж, ми вступимо разом, як i мрiяли! Я ж тобi обiцяла! Ну, прости мене, подруго!..

Ада ридає, смикає Анну-Марiю за руку, цiлує безвiльну долоню. Її слова Анна-Марiя чує немов iз-пiд товстого шару вати:

— Марi, ти завжди була для мене iдеалом, ще з дитинства. Думаєш, чому я чiплялася до тебе? Пам'ятаєш, як натерла тобi щоки кропивою? Господи, Марi, ти не уявляєш, як я тобi заздрила! Як мрiяла з тобою дружити! А виходило все навпаки… Це через мою дурiсть. Так мене виховували… Я знаю, що я погана, гiрша за всiх, та, Марi, повiр — усе минеться, ти все забудеш — що тут такого, все одно це коли-небудь мало статися! Головне, ми залишимося тут, нам буде весело, добре, попереду стiльки цiкавого! Ти пробачиш менi коли-небудь?!!

Ада намагається вiдкинути пасмо волосся з обличчя Анни-Марiї, заглянути в обличчя.

— Ти не уявляєш, що це означає — бути такою, як я! Подивися на цi лупатi очi — я їх ненавиджу! А ноги! А цi рудi пасма — хiба це волосся! Мене завжди лапали в тролейбусах маснi дядьки, i нiхто нiколи не сказав менi того, що, пам'ятаєш, одного разу сказав тобi наш слюсар: «Маленький ельф»…

Анна-Марiя нарештi усвiдомлює її слова, вона дивиться на подругу розгубленими очима i раптом зауважує те, про що нiколи не здогадувалася, адже Ада завжди видавалася такою впевненою, незворушною. Тепер вона з подивом розглядає її скуйовджене, як сухостiй, волосся, розсипи ластовиння на кирпатому носi, важкi стегна, короткi повнi пальчики… Гострий жаль охоплює її. Вона ще не спроможна вимовити жодного слова, але сльози вже течуть по її обличчю — вiд цього легшає… Анна-Марiя немов повертається в той день, коли вони так само сидiли у своєму дворi пiд таким самим грибком, i Ада була єдиною, хто виявився поруч.

Анна-Марiя гладить Аду по плечу, i та ще бiльше заливається сльозами.

— Я знала, я знала, що ти пробачиш менi… Тепер усе буде добре!

— Ходiмо, — рiшуче говорить Анна-Марiя. — Час…

Ада покiрно пiдводиться.

— Тiльки не треба бiльше плакати. Припини. Нiхто не вартий нiчиїх слiз. А я — менше вiд усiх.

Ця нова iнтонацiя лякає Аду. Але вона розумiє, що все найгiрше вже позаду, i тепер необхiдно дiяти.

— Марi, я знала, що ти свята, — шепоче вона. — От побачиш, далi все буде гаразд…

Вiд автора

Тут менi хочеться перервати розповiдь. Тому що наступного разу я зустрiлася з нею через багато рокiв. Тодi я працювала в районному судi. Вiрнiше, менi потрiбно було написати статтю про який-небудь побутовий судовий процес. Для цього я влаштувалася на кiлька днiв попрацювати секретарем суддi — милої жiнки, котра (заради гарного знiмка в глянсовому журналi) погодилася розкрити менi деякi секрети судочинства. У день, коли я «вийшла на роботу», на порядку денному стояло кiлька процесiв щодо розiрвання шлюбу.

— Що я повинна робити? — запитала я суддю.

— Вдавай, що ведеш протокол, — вiдповiла та й дала менi теку зi справами.

У нiй я вiдразу ж побачила знайоме iм'я, котре не можна було не запам'ятати, i прочитала скупе мотивування: «Не зiйшлися характерами»…

Кiмната, в якiй мала слухатися справа, була вузькою й убогою — синi стiни й два дерев'яних стiльцi навпроти суддiвської кафедри. Рiвно о десятiй дверi вiдчинилися. Я побачила її. Вона мало змiнилася, а якщо бути зовсiм точною — вона навiть покращала. Її обличчя вже не було так рiзко загострене, очi здавалися неприродно свiтлими — якогось дивовижного фiалкового вiдтiнку, гарний макiяж був ледь помiтним, i волосся, ця попеляста густа хвиля, було вдало колороване, вiд чого виникало вiдчуття, що жiнка в перуцi. Образ завершував свiтло-кавовий костюм i туфлi на височеннiй шпильцi. I все-таки, незважаючи на респектабельний вигляд, у глибинi очей ховалася якась зацькованiсть.

Слiдом за нею в кiмнату ввiйшов чоловiк. Його я роздивлялася з не меншою цiкавiстю. З першого погляду було зрозумiло: це не пара. Вираз його обличчя був замкненим, немов наглухо застебнутим на невидиму «блискавку». Вiд того воно видавалося пiсним, як чистий аркуш паперу, на якому нiчого прочитати… Тiльки коли вiн глянув на синi стiни й такий самий синiй костюм суддi, в його очах промайнула легка бридливiсть. Обоє сiли на стiльцi. «Як у дитячому садку!» — подумала я.

Суддя швидко зачитала заяву, називаючи їх «позивачем» i «вiдповiдачкою».

— Суду недостатньо вашого формулювання, — звернулася вона до чоловiка. — Пояснiть, що вас не влаштовує у вашому шлюбi.

— Вона, — чоловiк кивнув у бiк дружини, — зовсiм не займається хатнiми справами. Приходить пiзно. I… — вiн затнувся, — прохолодно ставиться до виконання подружнiх обов'язкiв.

Я помiтила, як при словi «обов'язкiв», плечi її здригнулися.

— А якби ваша дружина бiльше придiляла уваги господарству, ви б погодилися не розривати шлюб?

— Так, звичайно. Але це нереально…

— Вона зраджувала вас?

— Гадаю, нi.

— «Гадаєте» чи все ж таки «нi»?

— Нi… Але це не змiнює справи! Ми стали чужими людьми.

— У чому це виявляється? Ви ведете роздiльне господарство?

Запитань було ще багато. Я навiть утратила нитку розмови й перестала розумiти суть того, що вiдбувалося. Мене дивувало те, що хтось стороннiй мiг ось так просто втручатися в чуже життя. Суддя нагадувала менi рибалку, що закидає вудку в каламутний потiк чиїхось взаємин.

I ще я не розумiла, чому жiнка весь час мовчить — не заперечує, не обурюється, не намагається виправдатися. Вона не зронила жодного слова навiть тодi, коли «позивач» розповiв, що рокiв дванадцять тому навiть прилаштував її в «дурку», що рiд її