Читати книгу - "Джури-характерники"

знаю, — вичавив із себе Демко.

Ждана ще раз втягла в свого задерикуватого носика повітря і націлилася ним на сакви.

— Там у тебе що?

— А-а, це, — стріпнувся Демко. — Тут, розумієш… — Він розв’язав сакви і витяг добрячого ляща. — Це копчений. Ми з дідом на продаж у Черкаси готували…

— На продаж? — перепитала Ждана. — Оце — на продаж? Та ним же тільки людей труїти можна!

Вона тицьнула ляща в Демкову руку і звеліла:

— Ану, гайда за мною!

Коли вони підходили до Жданиного обійстя, уже розвиднювалося.

— Жданко, де ж це ти була так довго? — вихопилася її мати. — Тут казали, що ти поїхала з кимось… О, а це ще хто? — запитала вона, вгледівши хлопців.

— Та не звертай на них уваги, — відказала Ждана. — Ти краще поглянь, чим вони займаються у своїх плавнях. Ану, покажи мамі свою копченину! — наказала вона Демкові.

Нещасний лящ знову вигулькнув із саков. Ждана перехопила його і замахала ним перед маминим обличчям.

— Ти бачиш, матусю, що ці козаки виготовляють на продаж? Та від такого жодна собака не виживе!

І, не чекаючи, доки мати щось скаже, Ждана проворно подалася до повітки і за мить повернулася з куди меншим лящем. Проте від нього пахло так, що в хлопців роти мимоволі наповнилися слиною.

— Ану, спробуйте справжню копченю!

Демко з Грициком сором’язливо відламали по шматочку і спробували. Тоді, не змовляючись, роздерли ляща навпіл і за мить від нього не лишилося й крихти.

— Ну, що, трохи відрізняється, чи ні? — задерикувато поцікавилася Ждана.

— Ой, відрізняється… — визнав Грицик. А Демко замість слів закивав головою, як відданий кінь.

— То ж бо й воно… — Ждана на мить замислилася. — А таких лящів, як оцей, що ви привезли, там багато?

— Вистачить, — обережно відказав Грицик. — Там же їх до цього ніхто не ловив.

Демко був відвертіший. Він із захватом поглянув на Ждану і випалив:

— Та там їх це… як гною, от!

— Тож і не дивно, що ви так з ними поводитесь, — підкусила його Ждана і знову замислилася. — Отже, так: я їду з вами… — рішуче сказала вона. — Бо хіба ж можна переводити таке добро?

— Та ти що, доню, — жахнулася мати. — Куди ж це ти сама?

— А з чого ви, мамо, взяли, що я буду сама? — заперечила Ждана. — Ні, мене оберігатимуть ось ці, — і вона кивнула на Демка з Грициком.

«Ой-ой-ой, — подумки зіщулився Грицик. — Таку обережеш… От уляпався… І який дурень вигадав це женихання?»

ВАСИЛЬ ЛЕМІШ

— Тепер давай поговоримо…

Переяславський староста ніколи не розпитував одразу, з чим людина приїхала. Він спочатку годував гостя, а тоді вже брався до справи. Ця звичка залишилася у Василя Лемеша ще з бродницьких часів, хоча він і був не з бідної родини. Авжеж, у бродники йдуть не лише з бідності, а й з цікавості.

Вони сиділи в садку між бузкових кущів. Звідсіля було добре видно головну переяславську вулицю і всіх, хто по ній проїжджав. Біля стайні та возів поралися дужі хлопці, яких Леміш називав своїми козаками.

— Радий, що ти тут, — ще раз сказав староста. — Це ж скільки ми не бачилися — два роки?

— Так, — підтвердив Швайка.

— Два роки, — мрійно повторив Леміш. — Пам’ятаєш, як ми дали чосу татарам над Сулою?

— Ще б пак, — посміхнувся Швайка. Він з неприхованою приязню розглядав переяславського старосту. Був Василь Леміш росту невисокого, проте з могутньою шиєю, що сиділа на ще могутніших плечах. Завжди усміхнений і веселий, Василь у бою мовби шаленів. Швайка добре пам’ятає, як люто рубався він позаминулого року під час переправи кримського загону через Сулу під Лубнами.

— Ох, і добряче ви тоді з Вирвизубом постаралися, — розчулено згадав переяславський староста. — Вивели їх перед наші стріли й шаблі, мов зграю куріпок. А самі ззаду натисли…

Леміш провів долонею по обличчю, ніби стираючи приємні спогади. За мить пильний погляд темних очей прикипів до Швайки.

— А які вісті тепер привіз? — діловито запитав Леміш. — Як там твої татари поживають?

— По-різному, — відказав Швайка. — Оце перед Сулою перехопила нас сторожа тамтешніх пастухів…

І він розповів про розмову з Абдуллою.

Якусь хвилину Леміш замислено тарабанив пальцями по лаві.

— Отже, твій Абдулла хоче торгувати з нами… Що ж, треба йому допомогти. Бо хто торгує, тому бійка ні до чого.

— Твоя правда, — згодився Швайка. — А от Саїд-мурза торгувати з тобою, старосто, не хоче.

— Це той, з яким ви билися п’ять років тому?

— Він і тепер не проти. Але поки що податися за Сулу побоюється, бо Вирвизуб може вдарити йому в бік. До того ж, вони нарешті доп’яли, що коли з дніпровськими бродниками не заїдатися, то жити можна. І навіть мати з такого сусідства користь.

— Атож, — згодився Леміш. — Човнами везти до Києва свої шкури значно безпечніше, ніж диким степом.

— Саме так. Тому дехто навіть ладен вважати, що головна загроза степовикам іде не від дніпровських козаків, а з Криму. Бо тамтешня сарана як іде в похід, то не зважає, хто на її шляху — свій чи чужий.

— До мене навіть доходило, що перекопські мурзи попросили Менглі-Гірея не ходити через їхні улуси, — сказав Леміш. — До речі, а як там сам Менглі-Гірей?

— Такий же лютий, як і був. Але набагато обережніший, ніж раніше.

Леміш знов потарабанив пальцями по столу.

— Зрозуміло. А як там твоя бахчисарайська хата?

— Потроху будується.

— Чому потроху?

— Бо ті двадцять хлопців, що викупив їх за твої гроші, муляри так собі. Їм зручніше шаблю в руках тримати чи гарну довбню. Просяться, аж плачуть, назад до своїх домівок.

— Нехай ще поплачуть. Зліші будуть. Та й, гадаю, тобі треба більшу хату будувати, ніж думали спочатку.

— А нам з хлопцями більшої й не потрібно.

— Це вам з хлопцями. А що твій Басман-бек подумає? Що більший буде твій будинок, то більше він тебе поважатиме. А отже, й довірятиме. Так що тримай…

Леміш витяг капшук з грішми