Читати книгу - "Пікнік на узбіччі"

плаття, його найулюбленіше, яскраво-синє з великим вирізом.

— Я зателефоную, — сказав він, дивлячись на неї, потім підійшов, нахилився і поцілував у виріз.

— Та йди вже, — тихо сказала Гута.

— А я? А мене? — заверещала Мавпочка, продираючись між ними. Довелося нахилитися ще нижче. Гута дивилася на нього нерухомими очима.

— Дурниці, — сказав він. — Не переймайся. Я зателефоную.

На сходовій площадці поверхом нижче Редрік побачив огрядного чоловіка у смугастій піжамі, який вовтузився з дверним замком біля своїх дверей. З темних надр квартири тхнуло теплою кислятиною. Редрік зупинився і сказав:

— Доброго дня.

Огрядний чоловік боязко поглянув на нього через могутнє плече і щось буркнув.

— Ваша дружина вночі до нас заходила, — сказав Редрік. — Нібито ми щось пиляємо. Це якесь непорозуміння.

— А мені що до того, — пробурчав чоловік у піжамі.

— Дружина вчора ввечері прала, — продовжував Редрік. — Якщо ми вас потурбували, прошу вибачення.

— А я нічого не казав, — сказав чоловік у піжамі. — Будь ласка...

— Ну, я дуже радий, — сказав Редрік.

Він спустився вниз, зайшов у гараж, поставив кошик із мішком у кут, кинув на нього старе сидіння, оглянув усе наостанок і вийшов на вулицю.

Іти було недалеко — два квартали до площі, потім через парк і ще один квартал до Центрального проспекту. Перед «Метропо-лем», як завжди, блищав нікелем і лаком різноколірний стрій машин, лакеї в малинових куртках тягнули в під’їзд валізи, якісь іноземного вигляду солідні люди групками по двоє, по троє теревенили, димлячи сигарами, на мармурових сходах. Редрік вирішив поки не заходити туди. Він влаштувався під тентом маленького кафе на іншому боці вулиці, попросив кави й закурив. За два кроки від нього сиділи за столиком трійко чинів міжнародної поліції в цивільному, вони мовчки і поквапно заправлялися смаженими сосисками по-хармонтськи і пили темне пиво з високих скляних бокалів. По інший бік, кроків за десять, якийсь сержант похмуро жер смажену картоплю, затиснувши виделку в кулаці. Голуба каска стояла догори дном на підлозі біля його стільця, ремінь з кобурою висів на спинці. Більше у кафе відвідувачів не було. Офіціантка, незнайома літня жінка, стояла осторонь і час від часу позіхала, делікатно прикриваючи долонею розмальований рот. Була за двадцять дев’ята.

Редрік побачив, як із готельного під’їзду вийшов Річард Нунан, жуючи на ходу й насуваючи на голову м’якого капелюха. Він бадьоро зсипався по сходах — маленький, товстенький, рожевий, весь такий щасливий, ласкавий, свіжовимитий, абсолютно впевнений, що день не принесе йому ніяких неприємностей. Він помахав комусь рукою, перекинув згорнутий плащ через праве плече і підійшов до свого «пежо». «Пежо» в Діка був теж округлий, куценький, свіжовимитий і теж начебто впевнений, що ніякі неприємності йому не загрожують.

Прикрившись долонею, Редрік дивився, як Нунан заклопотано і діловито влаштовується на передньому сидінні за кермом, щось перекладає з переднього сидіння на заднє, нахиляється по щось, поправляє дзеркальце заднього огляду. Потім «пежо» фиркнув голубуватим димком, бібікнув на якогось африканця в бурнусі і бадьоро викотився на вулицю. Судячи з усього, Нунан прямував в Інститут, а отже, мав обігнути фонтан і проїхати повз кафе. Підводитись і йти було вже пізно, тому Редрік тільки зовсім закрив обличчя долонею і згорбився над своїм горнятком. Однак це не допомогло. «Пежо» пробібікав понад самим вухом, заскрипіли гальма, і бадьорий Нунанів голос гукнув:

— Е! Шухарт! Ред!

Вилаявшись про себе, Редрік підвів голову. Нунан уже йшов до нього, на ходу простягаючи руку. Нунан привітно сяяв.

— Ти що тут робиш у таку рань? — спитав він підійшовши. — Дякую, мамуню, — кинув він офіціантці. — Нічого не треба... — І знову до Редріка: — Сто років тебе не бачив. Де пропадаєш? Чим займаєшся?

— Та так... — неохоче сказав Редрік. — Більше дрібницями.

Він дивився, як Нунан зі звичною клопітливістю і ґрунтовністю влаштовується на стільці навпроти, відсуває пухкими ручками склянку із серветками в один бік, тарілку з-під сандвічів — в інший, і слухав, як Нунан приязно теревенить.

— Вигляд у тебе якийсь здохлий — недосипаєш, чи що? Я, знаєш, останнім часом також замотався з цією новою автоматикою, але спати — ні, брате, сон для мене найперше, провалися вона, ця автоматика... — Він раптом огледівся. — Пардон, може, ти чекаєш кого-небудь? Я не завадив?

— Та ні... — мляво сказав Редрік. — Просто час є, дай, гадаю, кави хоч поп’ю.

— Ну, я тебе надовго не затримаю, — сказав Дік і подивився на годинник. — Слухай, Реде, облиш ти свій дріб’язок, повертайся в Інститут. Ти ж знаєш, там тебе у будь-який момент візьмуть. Хочеш, знову до росіянина, прибув недавно?

Редрік похитав головою.

— Ні, — сказав він. — Другий Кирило на світ ще не народився... Та й нема що мені робити у вашому Інституті. У вас там тепер усе автоматика, роботи в Зону ходять, преміальні, треба розуміти, теж роботи отримують... А лаборантські гроші — мені їх навіть на тютюн не вистачить.

— Перестань, усе це можна було би влаштувати, — заперечив Нунан.

— А я не люблю, коли для мене влаштовують, — сказав Редрік. — Зроду я сам влаштовувався і надалі хочу сам.

— Гордий ти став, — промовив Нунан з осудом.

— Нічого я не гордий. Гроші я не люблю рахувати, от що.

— Ну що ж, твоя правда, — сказав Нунан розгублено. Він байдуже подивився на Редріків портфель на стільці поряд, потер пальцем срібну пластинку з вигравійованими на ній слов’янськими літерами. — Все правильно: гроші потрібні людині для того, щоб ніколи про них не думати... Кирило подарував? — запитав він, киваючи на портфель.

— У спадок дістався, — сказав Редрік. — Чого це тебе в «Борж-чі» не видно останнім часом?

— Припустимо, це тебе не видно, — заперечив Нунан. — Я там майже щодня обідаю, тут у «Метрополі» за кожну котлету так луплять... Слухай, — сказав він раптом, — а як у тебе зараз із грішми?

— Позичити в мене хочеш? — запитав Редрік.

— Ні, навпаки.

— Мені позичити, значить...

— Є робота, — сказав Нунан.

— О Господи! — сказав Редрік. — І ти туди ж!

— А хто ще? — відразу перепитав Нунан.

— Та багато вас таких... роботодавців.

Нунан, начебто тільки зараз зрозумівши його, розсміявся:

— Та ні, це не за твоїм основним фахом.

— А за чиїм?

Нунан знов подивився на годинник.

— От що, — сказав він, підводячись. — Приходи сьогодні у «Боржч» під обід, годину на другу. Поговоримо.

— На другу я можу не встигнути, — сказав Редрік.

— Тоді ввечері, годину на шосту. Згода?

— Побачимо, — сказав Редрік і теж поглянув на годинник. Була за п’ять дев’ята.

Нунан дав па-па і покотився до свого «пежо». Редрік провів його очима, підкликав офіціантку, попросив пачку «Лакі страйк», розплатився і, взявши портфель, неквапно пішов через вулицю до готелю. Сонце вже добряче припікало,