Читати книгу - "Айвенго"

тамплієри та йоанніти, які мешкали в Англії й Нормандії, приєдналися до партії принца Джона, не маючи причин бажати ані повернення Ричарда в Англію, ані воцаріння його законного спадкоємця, принца Артура.

Зі свого боку принц Джон ненавидів уцілілу саксонську знать і намагався за будь-якої нагоди всіляко її принизити. Він розумів, що саксонські феодали разом з іншим саксонським населенням Англії вороже ставляться до його підступів, побоюючись подальшого обмеження своїх стародавніх прав, чого вони могли очікувати від такого неприборканого тирана, яким був принц Джон.

Оточений почтом принц Джон виїхав на арену верхи на прудкому сивому коні та з соколом на руці. На ньому був чудовий черлений із золотом костюм, а на голові — розкішна хутряна шапочка, прикрашена дорогоцінними каменями, з-під якої падали на плечі довгі кучері. Він їхав попереду, голосно розмовляючи й пересміхуючись зі своїм почтом так зухвало, як це властиво членам королівської родини, розглядав красунь, які прикрашали своєю присутністю верхні галереї.

Навіть ті, хто завважував у зовнішності принца виявлення свавільної зухвалості, крайньої зарозумілості й повної байдужості до почуттів інших людей, не могли заперечувати того, що він не позбавлений деякої привабливості, властивої відкритим рисам обличчя, правильним від природи й привченим вихованням до виразу привітності й люб'язності, які легко прийняти за природну простодушність і чесність. Такий вираз обличчя часто й безпідставно також приймають за ознаку мужності та щиросердості, тоді як під ним зазвичай приховуються безтурботна байдужість і розбещеність людини, яка усвідомлює себе, незалежно від своїх душевних якостей, такою, що стоїть вище за інших завдяки знатності походження, або багатству, або якимось іншим випадковим перевагам.

Однак більшість глядачів так глибоко не копали. Для них досить було побачити чудову хутряну шапочку принца Джона, його пишну мантію, облямовану коштовними соболями, його сап'янові чобітки із золотими шпорами й, нарешті, ту грацію, з якою він керував своїм конем, щоб захоплено вітати його гучними вигуками.

Принц весело гарцював навколо арени. Раптово увагу його привернула метушня, спричинена домаганнями Ісака на краще місце. Гострий погляд Джона миттю розгледів єврея, але набагато приємніше враження справила на нього вродлива дочка Сіону, яка боязко прихилилася до руки свого старого батька.

І справді, навіть на погляд такого суворого цінителя, яким був Джон, чарівна Ребекка могла з честю витримати порівняння із найзнаменитішими англійськими красунями. Вона мала ладну поставу, і східне вбрання не приховувало її обрисів. Жовтий шовковий тюрбан пасував до смаглявого відтінку її шкіри; очі блищали, тонкі брови вигиналися гордовитою дугою, білі зуби виблискували, як перли, а густе чорне волосся розсипалося на груди й на плечі, прикриті довгою сімаррою з пурпурового перського шовку, гаптованого мов живими квітами, і спереду скріпленою безліччю золотих застібок, прикрашених перлами, — усе разом створювало таке чарівне враження, що Ребекка могла суперничати з будь-якою із найвродливіших дівчат, які сиділи навколо. Її сукня була застебнута перловими запонками; три верхні були розщібнуті, тому що день був спекотний, і на відкритій шиї було гарно видно діамантове намисто з підвісками великої цінності; страусове перо, прикріплене до тюрбана алмазним аграфом, також відразу впадало в око, і хоча гордовиті дами, які сиділи на верхній галереї, презирливо поглядали на чарівну єврейку, потай вони заздрили її красі й багатству.

— Клянуся лисиною Авраама, — сказав принц Джон, — ця юдейка — зразок тих чарів і досконалостей, що змушували божеволіти мудрішого із царів. Як ти гадаєш, пріоре Еймер? Клянуся тим храмом мудрого Соломона, якого наш іще мудріший братик Ричард ніяк не може здобути, вона гарна, як сама кохана в Пісні Пісень.

— Роза Сарона й лілея долин, — відповів пріор. — Однак, ваша світлість, ви не повинні забувати, що вона всього-на-всього єврейка.

— Агов! — мовив принц, не звернувши жодної уваги на його слова. — А ось і мій нечестивий товстосум… Маркіз червінців і барон срібняків сперечається через почесне місце з обшарпанцями, у чиїх кишенях, напевно, не водиться жодного пенні. Клянуся святим Марком, мій грошовитий вельможа і його гарненька юдейка зараз отримають місця на верхній галереї. Агов, Ісаку, це хто така? Хто вона тобі, дружина чи дочка? Що це за східна гурія, якути тримаєш під пахвою, ніби це скринька з твоєю скарбницею?

— Це дочка моя Ребекка, ваша світлосте, — відповів Ісак із низьким уклоном, нітрохи не зніяковівши через вітання принца, у якому поєднувалися глузування й люб'язність.

— Ну, ти, мудрець! — сказав принц із масним реготом, якому негайно почали улесливо підгавкувати його супутники. — Але однаково, чи дочка вона тобі чи дружина, її варто вшанувати, як то личить її красі й твоїм заслугам… Агов, хто там сидить нагорі? — продовжував він, окинувши поглядом галерею. — Саксонські хлопи… Ач як розвалилися. Вигнати їх геть звідси! Нехай потісняться й дадуть місце моєму князеві лихварів і його прекрасній дочці. Я покажу цим неукам, що кращі місця в синагозі вони зобов'язані ділити з тими, кому синагога належить по праву!

Глядачами, до яких була звернена ця груба й образлива промова, були Седрик Сакс зі своїми домашніми та його союзник і родич Ательстан Конінгсбурзький, нащадок останнього короля саксонської династії, який користувався найбільшою пошаною з боку всіх саксів, уродженців північної Англії. Але разом із королівською кров'ю своїх предків Ательстан успадкував і багато їхніх слабкостей. Він був високий на зріст, міцної статури, у розквіті років, але його гарне обличчя було таким змарнілим, очі дивилися так тупо й сонно, рухи були такі ледачі й він був таким повільним у своїх рішеннях, що його прозвали Ательстаном Неповоротким. Його друзі, а їх було чимало і всі вони, так само як Седрик, були до нього палко прив'язані, стверджували, що ця млявість пояснювалася не браком мужності, а лише нерішучістю. На думку інших, пияцтво, що було його спадковою вадою, послабило його волю, а тривалі запої були причиною того, що він утратив усі свої найкращі якості, за винятком хоробрості й млявої добродушності.

І саме до нього звернувся принц Джон із наказом пооступитися місцем для Ісака та Ребекки. Ательстан, приголомшений такою вимогою, що, за тодішніх часів і звичаїв, була нечувано образливою, не був налаштований коритися принцові. Однак він не знав, як йому відповісти на такий наказ. Він обмежився повною бездіяльністю. Не зробивши анінайменшого поруху для виконання наказу, він широко розплющив свої величезні сірі очі й дивився на принца з таким здивуванням, що могло б викликати сміх. Але нетерплячому Джонові було не до сміху.

— Цей саксонський свинар або спить, або не розуміє мене! — сказав він. — Де Брасі, полоскочи його списом, — продовжував Джон,