Читати книгу - "Бронзовий чорт"

Час воєнний, і знаєте, скільки за це дають? Крім того, ваш син вчиться в Рівному. Уявляєте, яка пляма ляже на нього?

Лісник розгублено потер неголену щоку. Відповів нерішуче:

– Але звідки я міг знати, що Стьопа ворожий агент? Племінник мій, попросив притулку…

– Племінник з лейтенантськими погонами! – зловтішно зареготав Толкунов.

– І я здивувався. Та він каже: тимчасово натягнув, щоб урятуватися – не було іншого виходу…

– Крім Степана, хто в хаті? – швидко запитав Бобрьовок.

Лісник перехрестився.

– Я і жінка, бог свідок. І Степан пришкандибав учора.

– Озброєний?

– Пістоля має.

– Гранати?

– Не бачив.

– Рація?

– Ні.

– Коли з'явився?

– Вчора на світанку.

– Казав, куди йде і для чого?

– Попросив переховати його кілька днів. Ногу підломив, загоїться, тоді – далі.

– Куди?

– А мені що? – раптом мало не заплакав лісник, і Бобрьонок збагнув, що той справді злякався.

– Я так гадаю: до бандер подасться. Він з бандерами тут весь час крутився, крутитиметься і надалі.

– Чого ж переховуєте?

– Так племінник мій Стьопка. І бандер лячно. Мені в лісі самому з жінкою як? Я його викажу, люди знатимуть, люди все знають, і бандери довідаються. Гаплик мені, прийдуть вночі, й гаплик…

– І де зараз Степан? Як його прізвище?

– На горищі відлежується. Олексюк він, так моя сестра називається.

– Отакої, Василю Івановичу, – мало не весело мовив Бобрьонок, – значно пом'якшала ваша провина, а якщо здасте нам ворожого диверсанта…

– Так племінник же мій!

– Він диверсант, шановний, наш спільний ворог. Озброєний ворог, і все одно…

– Так, ви все одно візьмете його, – погодився лісник.

– Де в нього пістолет?

– На горищі ж…

– У кишені, під подушкою?

– Я йому сіна настелив і рядном прикрив, то він так на рядно й кинув.

Бобрьонок подумав трохи й запитав:

– Непомітно підійти до хати можна?

– Дуже прошу, через тин і в спіжарню.

– Ви підете з нами. Полізете на горище перший, я за вами. Якщо Степан обізветься, заспокоїте його.

Лісник вислухав мовчки, відповів твердо:

– То заспокою, пане офіцере. Толкунов заперечив:

– На горище полізу я.

– Це чому ж? – не погодився Бобрьонок. Капітан погладив руків'я пістолета.

– Ти свою справу зробив, тепер дай мені. Це було логічно, і Бобрьонок кивнув.

– Я тебе прикриватиму.

– Тільки врахуй, – попередив лісника Толкунов, – якщо зрадиш…

– Ясно… – лісник пішов до узлісся, але нараз повернувся і прихопив неповне відро картоплі. Ішов попереду розшукувачів, ледь помахуючи ним, і відро поскрипувало в його руці.

Вони непомітно дісталися спіжарні, лісник акуратно поставив відро в засторонку й вказав на ще одні двері. Пояснив:

– Звідси до ґанку десять кроків, прослизнемо непомітно, а в сінях драбина…

– Давай… – махнув пістолетом капітан.

Він сам визирнув із спіжарні і, переконавшись у правдивості господаря, пропустив його у двір. Пробіг слідом за ним, підштовхнув лісника, який, здається, не квапився, і югнув до напіввідчинених дверей. В ніс ударив гострий запах свіжовикопаної картоплі й квашених огірків. Капітан миттєво зорієнтувався: відсунув рядно, яке висіло на мотузку, затуляючи драбину, приставлену до стіни.

– Ну!.. – прошепотів.

Лісник ступив до драбини, і в цей час з хати почувся жіночий голос:

– Ти, Василю?

– Хто ж іще? Стьопа на горищі?

– Спить, здається.

– А-а… – Лісник почав підніматися напрочуд легко й тихо, капітан слідував за ним впритул, тримаючи пістолет напоготові.

Вони вилізли на горище майже одночасно – було темнувато й пахло свіжим сіном. Лісник ступив углиб – там, простягнувшись на рядні, спав чоловік у майці – парабелум лежав поруч.

Толкунов помітив зброю одразу, метнувся до неї, але шлях йому перетнув господар: лісник перший дотягнувся до пістолета, на мить капітанові здалося, що той сам хоче скористатися ним, однак лісник узяв парабелум за дуло й подав через плече Толкунову. Він виявився чесним, цей літпій чоловік у лляній вишиванці, проте капітан ні на секунду не відчув каяття за недовіру до нього, просто не мав часу ні на які роздуми – відсторонив лісника й тицьнувдулом пістолета в груди молодикові. Не без злостивості побачив, як той розплющив очі.

Молодик автоматично простягнув руку за своєю зброєю, очі в нього потемнішали й жах з'явився в них – напружився, щоб кинутися на Толкунова, але той сильно натиснув дулом на груди й наказав:

– Тихо, бо куля не дура, усьок?

Певно, диверсант не дуже зрозумів мовлене, просто стало боляче від пістолетного дула – скривився і одразу відкинувся назад на рядно.

– Чого вам треба від мене? – запитав, удаючи здивування.

– Не придурюйся! – мало не весело сказав Толкунов. – У тебе все вже позаду, і пізно придурюватись. – Почув на драбині легкі кроки Бобрьонка, не озираючись, додав: – Дивись, Ігоре, якого красунчика взяли. Красуні чик ти мій, – поплескав агента по щоках, – і ти хотів обманути Смерш?

Мабуть, лише тепер, почувши це жахливе для нього слово, молодик остаточно збагнув, що сталося: губи в нього засіпалися і обличчя перекривилося. Бобрьонок вирішив, що зараз неодмінно заплаче, але хлопець стиснув зуби, заплющив очі, певно, уявив, що вже вмер чи вмирає, бо ледь поворушив смажними вустами й прошепотів:

– Чого ж не стріляєте?

– Е-е, так не робиться! – нараз Толкунов посуворішав. – Ану підводься!

Той розплющив очі й покірно став на коліна – Толкунов спритно заломив йому руки за спину, зв'язав, і лише тоді хлопець випростався, наскільки дозволяли бантини горища.

– Давай ворушись, – підштовхнув його й спину капітан. Він перший ступив до люка й спустився з горища, за ним поліз агент – незручно, ледь не впав, і Толкунов підтримав його.

Бобрьонок прихопив гімнастерку з лейтенантськими погонами й рюкзак, який валявся в сіні, й пропустив поперед себе лісника.

Стара жінка стояла внизу й жалібно дивилася на них.

– Що ж буде?.. Що, ж буде?.. – майже беззвучно ворушились її губи, а руки безвільно метлялися вздовж тіла.

– А нічого особливого! – якось удавано весело відповів Толкунов. – Відвеземо до Смершу, там його допитають…

– Стьопо! – вирвалося в жінки. – Що ж ти накоїв! Толкудов підштовхнув молодика до виходу.

– Айда, ходімо!

Диверсант, покірно схиливши голову, вийшов на подвір'я. Толкунов з Бобрьонком швидко перебрали вміст його рюкзака. Нічого особливого: хліб, консерви, запасні обойми до пістолета, білизна. І гроші – три пачки по п'ять тисяч карбованців.

Майор уважно обшукав агента. В задній кишені галіфе знайшов два запасних комплекти документів, виписаних на два прізвища: лейтенантів Іванченка та Семеншнина.

Диверсант мав дві легенди. Згідно першої був представником запасного офіцерського полку, відряджений для розміщення особового складу частин. За другою