Читати книгу - "Легенди Львова"

так витанцьовувати, що млин ходором пішов, а лотоки заторохтіли і закрутилися жорна, мелючи мишву і тарганів.

Коли танок скінчився, відьма спитала в чорта:

– Ну як, добра моя донька для забави?

– Найліпша! А чи вміє вона карти розкладати?

– У цьому ми зараз пересвідчимось.

– Що маєте на увазі?

– Маю на увазі, кому випаде карта бути змеленим.

– А-а, сто має бути змелений, того змелемо. Ану, зозулько, покажи, як ся знаєш на картах!

Дівчина почала розкладати карти, і в першому ряду випала дзвінкова краля і туз, а в другому – нижник з червовою кралею.

Стара зиркнула на карти і сказала:

– Дзвінкова краля і туз – це ми і наша ніч. Король – це ви і ваше право до нас. А нижник з червовою кралею – це пан Лискевич зі своєю жінкою, до котрої ви не мали жодного права, як твердить цирограф! Ви програли!

Чорт нажахано скрикнув, а всі гості загулюкали, заверещали й обступили його з усіх сторін. Безліч рук схопило чорта за руки, ноги, роги, хвоста.

– До млина! До млина! Хай ся меле на муку! Гопса! Гопса! Хто програв – буде в жорнах танцював!

Упирі та чарівниці враз поволокли чорта і кинули на млинове каміння. Наче по команді млин запрацював на всю свою потужність і каміння вмить розтерли чорта на мазюку. Тільки сморід пішов. Ну, от таким чином і врятувався Лискевич. Капшука, щоправда, мусив повернути вчасно, бо з Чортовою мамою жарти погані.

ПАНЮНЦЯ З ВІКОНЦЯ

Лискевич частенько робив різні псоти, коли хотів собі забавитися. Коли одного разу якась пані, що сиділа у вікні, почала його брати на кпини через його чудернацький вигляд, чорнокнижник спинився і сказав:

– А хочете, пані, побачити, якою ви будете за десять літ?

Пані відразу зацікавилася і, щоб ліпше роздивитися, вистромила голову на вулицю. Лискевич запхав руку до кишені і вийняв жабу.

– Оце ви, пані, така будете за десять літ, – і розсміявся.

– А бодай тебе шляк трафив! – вилаялася жінка і хотіла відхилитися назад, але раптом збагнула, що не може цього зробити, бо на голові в неї виросли оленячі роги. Вже вона і так і сяк смикала, та роги не пускають, а Лискевич регоче, ще й перехожих скликає на чудо подивитися. Врешті, коли добре натішився, щось шепнув – і роги відпали. Зганьблена пані сховалася в хаті і цілий місяць носа на вулицю не потикала.

СМЕРТЬ ЧОРНОКНИЖНИКА

Пан Лискевич знав багато різних штук. Щоб стати, наприклад невидимим, ловив чорного кота, кидав у казанок і варив, аж поки кістки від м'яса не відстануть. Тоді вибере звідти одну кісточку, покладе в рот – і враз для всіх щезне. Та от, яка то кісточка, ніхто не знає.

А знає лише Чорна книга, якою користується кожен чаклун. Мав таку книгу і Лискевич. її колись подарувала йому нечиста сила і мусила та книга назад у її руки повернутися.

От, коли почув чаклун, що надходить його смертна година, прикликав до себе слугу, звелів узяти книгу і кинути в Полтву. Слуга був хлопець не дурний і подумав собі, що така книжка і йому в пригоді стане. Шкода викидати. Він заховав її у дупло старої верби і повернувся назад.

– Ну що? – спитав чаклун. – Кинув?

– Кинув, пане.

– В річку кинув?

– Та в річку. Як ви звеліли.

– А що річка відповіла?

Слуга здивувався і тільки руками розвів.

– Вернись і вчини мою волю, бо лихо тобі буде, – мовив спокійно Лискевич. Слуга подався на те саме місце, вийняв книгу з дупла і слухняно пожбурив її у Полтву.

Враз річка спінилася й заклекотіла, вдарила хвилями, небо почорніло, наїжилося, і знявся такий сильний вихор, що дерева до землі пригиналися. Грім і блискавка розпанахали усе довкола. Переляканий слуга кинувся бігти, відчуваючи як під ногами трясеться земля. Ціле місто дрижало, мов у пропасниці, траскали віконниці, сипалася черепиця, деренчали зірвані вітром ринви. То був один з найсильніших землетрусів, які пережив Львів – восени 1616 року.

Коли ж слуга влетів до хати, щоб розповісти панові, що відповіла ріка, то не застав уже його живим.

ЛІСОВІ ДУХИ

ЛІСОВИЙ ЦАР ОХ

Жила колись сирота в маленькій хатиночці зі своєю старенькою бабусею. Обоє мусили важко працювати, щоб заробити на хліб. Бабуся лікувала травами, дівчинка ходила щодня у ліс по хмиз, а потім продавала його.

Прийшла осінь. Сирота, як і завжди, подибала до лісу. Коли вже назбирала досить сухого гіллячка й почала його в'язати, раптом почула, як хтось стогне та так жалібно-жалібно. Кинула дівчинка хмиз і побігла на той стогін.

У кущах ліщини лежав, скрутившись бубликом, маленький дідок із зеленим волоссям та зеленою бородою. На ньому й одяг якийсь чудернацький, наче з трави і сухого листя зшитий.

Нахилилась дівчинка над ним і спитала:

– Що вам, дідусю, сталося? Чому ви стогнете?

– Ой, дівчинко добра, – застогнав ще жалібніше дідусь, – перев’яжи мені ногу, бо я звихнув її, коли з дерева стрибав.

Дівчинка здивувалася – чого б то мав старий дідок по деревах лазити, але промовчала, скинула хустину і перев'язала йому ногу. Дідок попробував устати з землі, але ойкнув і знову впав, скривившись від болю.

Дівчинка аж заплакала, так шкода їй стало старенького.

– Скажіть, дідусю, куди вам додому. Я занесу вас.

– Ой, дитинко, – зітхнув дідок, – дома моя недалеко, але хіба ти така маленька здужаєш мене донести?

– Я донесу, дідусю… Я щодня по великій в'язанці хмизу ношу, то й вас донесу.

Взяла вона дідуся на руки і не на жарт здивувалася, бо він був такий легенький, наче пір'їнка.

– Занеси мене он до того великого дуба і посади в дупло. Дівчинка зробила, як сказав дідусь і хотіла вже йти, коли той закликав її:

– Почекай, дівчинко, я тобі подарунок дам. Настав-но хвартушину.

І чим ви думаєте він її обдарував? Та цілою купою сухого листя. Дівчинка звичайно, чемно подякувала, хоч і дуже дивувалась такому подарункові.

От іде вона з тим листям дорогою та й думає: „Висиплю я його краще та за хмизом повернуся. Хіба в нас під хатою мало листя?”.

Та тільки-но вона так подумала, як пролунав над її головою голос Дідуся:

– Кому це мої дарунки не до вподоби?

Дівчинка не на жарт злякалася і побігла чимдуж додому.

– Хто за тобою женеться? – здивувалась бабуся. – Навіщо ти сюди оце листя принесла?

– Ой бабусю! Це мені лісовий дідусь подарував, – та з