Читати книгу - "Ангел пригляду"

справа, мабуть, серйозна, — продовжував розмірковувати сержант. І не треба бути дуже розумним, щоб зрозуміти. Що тут міг забути товариш генерал-лейтенант, навіщо він, падло, припхався? Щось не схожий він на бойового офіцера, а саме на шакала з Головного розвідувального управління. Яким, судячи з усього, і є. Але якщо приїхав справжній генерал, то й справа, певно, особливої важливості. А отже, слово «шпигун», яке тут пролунало, не випадково мовлене…

На цьому й відвалити б сержантові, не пхати свого кирпатого носа у військову таємницю, поки не звинуватили в шпигунстві. Але хочете вірте, хочете ні, не міг він відвалити, ноги не несли. У грудях пекло, тягло відіпхнути вартового, незважаючи на автомат і посадовий злочин…

Тут двері самі прочинилися, визирнув майор, помітив Василя.

— А, ти тут, — сказав. — Чудово. Супроводиш заарештованого.

Василь здригнувся. На польовому жаргоні «супроводити» означало — розстріляти. Вивести в чисте поле, поставити обличчям до обрію і шльопнути. Причому чисто, ніби шалена куля людину дістала — хіба мало їх навколо літає.

Майор нетерпляче кивнув, і Василь зайшов у кабінет. Там був уже знайомий краєвид: двоє штабних — генерал і підполковник. Ще до них додався лисий і очкастий на стільці — вже в наручниках, погляд пронизливий і тривожний. Щось відчував очкастий, чогось боявся, але зовсім не того, про що подумав був Кураєв. Не смерті, цей страх сержант добре знав. Тоді чого?

Товариш генерал теж глянув на сержанта, перевів очі на майора, підняв брови запитливо.

«Надійний, — самими очима відповів майор. — З най-най…»

Це була щира правда. На совісті в Кураєва до того моменту був не один, кого він чисто шльопнув. Та й не на совісті. Совість його не турбувала, тому що завжди все обставлялося правильно й розумно. Начальство давало наказ, підлеглий виконував. І сам процес проходив швидко — начебто ведуть під конвоєм, тут раз — і нема його. Деінде ополченці полюбляють повиставлятися, «вирок» зачитують, тягнуть. Але приємного все одно мало, звичайно.

Тут, головне, ніяких військових злочинів. Присяга, контракт, служба батьківщині. І не легше, ніж на передовій. Там ворог, у нього зброя. Або ти його, або він тебе. А коли він, голий і босий, під твоєю владою, та ще й дивиться жалібно: куди, мовляв, мене? — тут, чесно кажучи, потрібні і стійкість, і морально-вольові якості.

Генерал Супрун ще раз оглянув бравого сержанта, промовив неголосно до майора:

— На пару слів.

Усі троє вийшли з кабінету, двері за собою причинили. Василь стояв, намагаючись не дивитися на лисого, в голові крутилася одна думка: «За що його? За що?» До думки цієї чомусь домішувалося притаманне йому почуття сорому й туги, навіть у ногах з’явилася якась слабкість.

Раптом лисий заговорив швидко, діловито.

— Сержанте, тебе як звати?

— Василь Кураєв, — чомусь підтягнувшись, відповів сержант, хоч ніде й не сказано, що заарештованим треба доповідати такі речі і взагалі вести з ними будь-які розмови. Тим більше з такими, яких підозрюють у шпигунстві.

— Чудово. А мене — Рубінштейн Іван Іванович.

— Рубінштейн? — слабким голосом перепитав сержант. — 3 євреїв чи що?

Той тільки скривився, але законних сумнівів не спростував.

— У мене, — каже, — в кишені мобільник. Прошу — візьми його собі. На нього мають зателефонувати…

— Вас шльопнути хочуть, — перебив Кураєв, хоча за такі слова його самого, напевне, чекала б не догана, а натуральний трибунал.

— Знаю, — нетерпляче кивнув загадковий співрозмовник, — тому й прошу. Дзвінок дуже важливий, його не можна пропустити. А я, сам розумієш, найближчим часом буду поза зоною досяжності.

— Та ви що, громадянине Рубінштейн, який ще дзвінок?! — Кураєв несподівано для себе розхвилювався. — Вас зараз розстріляють, ви хоч це розумієте?

Рубінштейн знову кивнув, і знову нетерпляче. Хоча нетерпіння його зрозуміти можна: кінець зовсім близько.

— За мене не турбуйся, є речі важливіші,— промовив Рубінштейн. — Твоє завдання: щойно зателефонують, зустріти цю людину і доставити куди скаже, цілим і неушкодженим. Зрозумів, Василю: цілим і неушкодженим? Це дуже важливо, солдате, надзвичайно важливо…

Заарештований ніби вп’явся в очі сержанта, палив очима-лазерами з-під окулярів. І Василь раптом усвідомив, що насправді дуже важливо відповісти на дзвінок, набагато важливіше за все, що коли-небудь було в його житті. Важливіше навіть за те, що дуже скоро сам Рубінштейн ляже на сніг із кривавою діркою в грудях, закотивши в порожні небеса скляний погляд.

Василь, нічого більше не питаючи, підійшов до Рубінштейна, порився в кишені, витяг старенький мобільних. Ледве встиг заховати — у кабінет зайшли майор, генерал Супрун і його ад’ютант. Генерал із підозрою глянув на арештованого, потім на сержанта. Запитав:

— Говорив щось?

Василь із жахом зрозумів, що збрехати генералові не зможе, просто не посміє. Але тут його наче хто в спину штовхнув, і язик сам, без його участі, браво відрапортував:

— Ні, товаришу генерале!

— Що, навіть не намагався? — здивувався Супрун.

— Так точно, намагався. Усі спроби були рішуче припинені…

— Молодець, хвалю, — кивнув Супрун, хоча й прозвучала в його голосі тінь сумніву.

Рубінштейна підняли, як був, у наручниках, і повели надвір. Конвоював його Василь, іззаду тупцяли, діючи на нерви, генерал з ад’ютантом.

Сержант повів засудженого на задній двір і далі — до невеличкої улоговини.

Там, під прикриттям лісосмуги, була в нього затишна місцина — пристріляна, тиха, хоч матір рідну туди вкладай. Дно лощини було присипане снігом, неподалік у снігу стояли невисокі, нещодавно висаджені клени та вільха. Серед голого степу місце те здавалося теплим, домашнім, немов спеціально прихованим від мінливості війни.

Кураєв навмисне обрав найдовший шлях: усе сподівався, що відстане кляте начальство. У нього самого вже визрів план: не вбивати Рубінштейна, нізащо не вбивати, незважаючи на лисину та єврейське походження. Відвести до виярку, дати чергу в повітря, а самого відпустити — нехай котиться на всі чотири. Якщо судилося йому — то піде, а як ні — то він, Кураєв, не винен. «Не винен я в крові праведника цього!» — згадалося йому казна-звідки — чи то з уроків православ’я в школі, а чи, навпаки, з церкви, куди його хлопчиком водила бабуся. Як у воду дивилася стара, гріхів на його вік випало чимало…

Але гріхи гріхами, а план зривався. Попереду не озираючись ішов Рубінштейн — руки скуті. Ззаду напирали Супрун з ад’ютантом. Не схоже було, що відстануть, швидше навпаки. Так і дійдуть разом просто до лощини, дочекаються пострілу, може, ще й копнуть бездиханне тіло для перевірки, вони, звірюки, такі. У ГРУ тільки такі й служать.

Нарешті Василь не витерпів, повернув голову, скосив очі. І побачив уже зовсім нерадісне: метрів за