Читати книгу - "Сміх. Біологія, психіка, культура"

про психосоціальну активність, що має за свою модель символічну гру дитини, фантазматичну обробку, засновану на бажанні, в якій можна виділити певні захисні характеристики, такі як трансформація пасивної позиції в позицію активну, перетворення тривоги на задоволення (трансформація в свою протилежність), проекція внутрішніх небезпек на зовнішній світ, ототожнення з агресором, як і вияви маніакального захисту — згадаймо, зокрема, почуття всемогутності, нарцисичний тріумф над об’єктом, маніпулювання ним, знецінення. Тут ми спостерігаємо також вияви первинного процесу, в основі якого лежить бажання, котре символічно реалізується в плані латентного змісту, як зазначає Бержере щодо гумору.

• Ця сміхова активність, посутньо грайлива й захисна, знаходить добрий компроміс, задовольняючи імпульсні бажання Воно, заборони Над-Я, обмеження реальності, що пов’язані з вимогами до комунікації сміхового повідомлення бути притомним і зрозумілим, а також з дотриманням соціальних правил і, нарешті, потребою в самоконтролі Я. Тривога і психічна напруга, породжені конфліктами тенденцій, будуть нарешті владнані й опановані. Принцип задоволення тріумфує, знаходячи своє походження «по той бік принципу задоволення», у захисті й опануванні болісних афектів, таких як тривога, пов’язуючись з дотриманням і повагою до принципу реальності та з нарцисичною перемогою, що супроводжується задоволенням від самовладдя.

• У смішному «імпульсне» задоволення залишається на підготовчій стадії і є реалізацією бажання лише на рівні латентного змісту. Вуайєристсько-ексгібіціоністські та садистичні потяги задовольняються на символічному рівні, вербальною мовою і/або міможестовою репрезентацією.

• Сміхова комунікація може бути особистісною і/або міжособистісною; вона вписується в соціальну структуру і вживає мовлення з багатою пластичною й руховою репрезентативністю, вказуючи на його інфантильно-регресивний характер. У глядачі-слухачі активно задіяна функція уявлення, і вона викликає ідентифікаційно-інтроектні, а відтак проективні відрухи дистанціювання, як наголошує Ґійомен. Нагадаємо, що Фройд наполягав на глибокій психічній узгодженості між дотепником і його слухачем через спільний обмін затримок і витіснення. Справді, «успішна» сміхова комунікація ґрунтується на міжособистісній, колективній психічній згоді (культурний і соціальний вимір смішного), на обміні захистами, ідентифікаційними і проективними рухами дистанціювання, спільному розділенні, що породжує економіку витрати інвестиції, яка раптово стає надлишковою, вільною, вибавляючись через сміх. Група виконує роль підтримки на рівні ідентифікації нарцисичного перестрахування та відчутного зняття вини. Економіка психічної трати, чи то від афекту незадоволення, викликаного тривогою, чи то від інвестування, навіть витіснення, становить собою основний психоекономічний принцип смішного та один зі збудників сміху.

— Що ж до сміху, то його психічне творення видається комплексним. Фройд уважав, що сміються з загальною сумою попередньо інвестованої психічної енергії, що раптово вивільнилася. Це справді один з економічних аспектів сміху. Напевне, він «згущує» певну кількість факторів і сигналізує про психічну полісемію.

• Моторний лице-дихальний шлях витрачає пере­повнену психічну енергію з радше позитивною властивістю (життєрадісність), загрожуючи таким чином цілісності та самовладності Я. Тоді моторика стає, як у дитини, функцією Я («тілесне Я») на службі самоконтролю психічного апарату. Сміх, особливий спосіб розрядки, також сигналізує про задоволення від психічного самовладдя, яке перебувало під загрозою, але щасливо відновлене. Пізніше він витрачає також і психічну енергію, що була збережена і раніше інвестована в певні психічні функції, такі як витіснення. Це стосується психоекономіки сміху.

• У перспективі подвійного руху дистанціювання (ідентифікації, а відтак проекції), що задіяний у комічній комунікації, сміх чудово «передає мімікою» цю діалектику відкриванням рота (тілесна опора ідентифікації) для інтроекції і проекції через вокалізації, що нагадує уривчасте, повторюване виштовхування поганого інтроектованого об’єкта. Але відкривання рота за допомогою вокалізацій, демонструючи зуби, первісний перцептивно-вітальний отвір, може також репрезентувати нарцисичну експансію і всесильний самоконтроль в оральному та «клонічному» режимі, пропонуючи один з мімічних виявів маніакального захисту, а отже, маючи також контрдепресивне значення. Сміх може по-іншому сигналізувати про розв’язання та опанування конфлікту тенденцій з перемогою Я, породжуючи нарцисичне задоволення і «компроміс», а саме «тріумфальний зв’язок між різними інстанціями».

• Водночас, окрім задоволення від самовладдя і нар­цисичного тріумфу, сміх також сигналізує про садистичне (оральне) задоволення з виставлянням зубів, «готових укусити». Це пов’язано з наміром грайливого укусу, звідки походить міміка «розслаблене обличчя — відкритий рот» у вищих приматів, що спостерігається під час агонічної соціальної гри і стало філогенетичним попередником людського сміху.

До цього слід додати посутньо агресивну тональність смішного, мимовільного чи добровільного, що вочевидь ідеально передається сміхом. Нарешті, згадаймо сміх як лице-вокальне вираження «кипучих інстинктивних рухів життя»; сміх є «чихавка життя», як висловився Пюйєло, але таке чхання водночас може як руйнувати, так і породжувати соціальний зв’язок завдяки своїй неабиякій заразливій силі.

• Отож сміх зосереджує численні психічні значення, деякі з яких будуть переважати залежно від сміхотворних обставин і афективних умов суб’єкта-сміхуна. Підкреслимо його психоекономічне, динамічне, маніакальне, сексуально-передгенітальне значення. Але сам сміх породжує архаїчне задоволення, пов’язане з одночасним застосуванням моторики й оральної сфери, які є вищою мірою ерогенними. Це й закликає до настільки бажаного його оновлення, а отже, пошуку, відшукування смішного. Також ми думаємо, що лице-вокальна комунікація, якою є сміх, не довільна, а радше репрезентує або ж чудово, з красномовним символізмом «імітує» психічні умови й наміри сміхуна.

IV. — Гіпотези сміхотворення

Розглянемо смішне, комічне з огляду соціокультурного середовища, яке не створене психічною діяльністю суб’єкта, що сміється. Ми відразу ж диференціюємо сміхотворення як таке від супровідних і наслідкових явищ мускульного і нейровегетативного порядку.

1. Сміхотворення. — Йдеться про комплексну обробку зі залученням різних регістрів ієрархічних і скоординованих дій, які створюють цю помітну поведінку, якою є сміх. Наш аналіз виокремлює три головних етапи: психічний, мозковий і моторний. Останній поєднує дихальну, фаринголарингіальну, голосову і лице-м’язову активність.

А. Психічне сміхотворення. — Містить когнітивні та психоемоційні синергічні операції. Внаслідок сприйняття «нейтральних» зовнішніх повідомлень-стимулів утворюється синтетична ментальна репрезентація, що перетворюється на приємну і смішну репрезентацію через скоординовану гру доволі складних когнітивних і психоемоційних операцій.

• На когнітивному рівні виявлення певної невідповідності, нісенітниці, абсурду, пов’язаного з ефектом несподіванки, є предметом особливої обробки, позитивний результат якої отримує визначення смішної, комічної репрезентації, яку сприймають із переможним почуттям (див. праці Ф. Баріо)[48].

• На психоемоційному рівні, який був уже достатньо розглянутий раніше, нейтральна ментальна репрезентація стає сміхотворною у рамках соціальної, інтерактивної гри, яка залучає ідентифікаційні та проекційні механізми дистанціювання, відтворює інфантильну і/або витіснену