Читати книгу - "Степовий пірат"

стаття містила певні слова критики (стосовно толерування Махном «політичних авантюристів», як евфемістично називав Каменєв анархістів), загалом він показав махновців у позитивному світлі.

«Після особистого візиту до Гуляйполя і розмови з тов. Махном та його соратниками вважаю за свій обов’язок голосно заявити, що всі чутки про сепаратистські та антирадянські плани бригади повстанців тов. Махна не мають жодних підстав. В особі Махна я побачив чесного і відважного борця, який у складних умовах, позбавлений найнеобхіднішого, збирає сили і мужньо бореться з білогвардійцями та закордонними завойовниками. За їхню сміливість, за їхню боротьбу на фронті я їх вітаю».

6

Через два дні після візиту Каменєва в Гуляйполе більшовицькі шереги залишає важливий союзник. Матвій Григор’єв, відомий також як Никифір Григор’єв, називає сам себе отаманом і часто змінює політичні симпатії. У царській армії він дослужився до штабс-капітана. Пізніше воював під Скоропадським, згодом у Петлюри. Нарешті перейшов на бік більшовиків. Своє рішення він пояснював втомою від недолугості Директоріату. Кпинив, що «в Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерву, сільські вчителі та всякі кар’єристи і авантюристи, які хочуть грати роль державних мужів і великих дипломатів».

У лютому його призначають командиром 1-ї Задніпровської стрілецької бригади, що входить до складу 3-ї Задніпровської дивізії Дибенка. Отаман командує приблизно п’ятнадцятьма тисячами солдат. У середині березня він здобуває дві великі перемоги, вибивши французький гарнізон із Херсона і взявши Одесу. За успіхи в боях Григор’єва нагороджують Орденом Червоного Прапора. Проте більшовиків турбує політична непостійність комбрига, його схильність до порушення субординації та антисемітизм. І не даремно: в Червоній армії йому також швидко набридло. 9 травня він оголошує антибільшовицький і антисемітський Універсал, у якому звертається до «народу українського, народу замученого». Він пише в ньому про насильство «чрезвичайки», комісарів з московської «обжорки» і «землі, де Христа розп’ято було». «Український народе! — закликає він. — Бери владу в свої руки! Нехай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії! Хай живе диктатура правлячого люду! Хай живуть мозолясті руки селянина та робітника!».

Універсал викликає у центральній Україні велике замішання. Червоні гарнізони багатьох більших і менших міст приєднуються до бунту. Доходить до погромів, розганяють також ненависні «чрезвичайки». Григор’єв розраховує, що гасла повстання підхоплять інші отамани, яким не по дорозі з більшовиками. Найбільші надії він покладає, зрозуміло, на Махна.

Більшовики, вражені масштабом заколоту і його стрімкі-стю, надсилають 12 травня телеграму до Гуляйполя: «Григор’єв зрадив фронт. Не виконавши бойового наказу, він повернув зброю. Настав вирішальний момент: або ви підете з робітниками і селянами всієї Росії, або відкриєте фронт ворогам. Ваганням немає місця. Негайно повідомте про розташування ваших військ і оголосіть заклик проти Григор’єва, надіславши мені копію в Харків. Відсутність відповіді вважатиму оголошенням війни. Вірю в честь революціонерів — Вашу, Аршинова, Веретельникова та інших. Каменєв».

Махно відправляє дві телеграми — одну до своїх загонів та їхніх командирів, другу — до Каменєва. Він закликає бригаду тримати фронт проти контрреволюції, більшовиків запевняє, що не розірве союзу. Однак частина махновських командирів виступає за розрив із червоними. Григор’єв отримує рапорти про вагання в шерегах Махна і висилає телеграму: «Батьку, що ти дивишся на комуністів? Бий їх. Отаман Григор’єв».

Махно хоче пересвідчитись, як насправді виглядає ситуація у бунтівному районі. Він відряджає Чубенка і кількох довірених осіб. Розвідка повертається за кілька днів з переконанням, що повстання є справедливою і стихійною відповіддю на більшовицьке насилля й терор. Але жорстокість бунту і криваві погроми, що його супроводжують, слід оцінювати як реакційні. Махновці не можуть його підтримати. Відтак штаб бригади готує відозву «Хто такий Григор’єв?», з якої ясно випливає: антисеміт і контрреволюціонер. А його Універсал — це «похмурий заклик до єврейського погрому» і самозванчий замах отамана на «живий братерський зв’язок революційної України з революційною Росією». Штаб оголошує, що не має наміру втручатись у боротьбу за владу між більшовиками й Григор’євим. Текст передруковують у махновському «Шляху до волі» та анархістському «Набаті».

Але армія Григор’єва нарощує сили. Більшовики готують евакуацію своїх органів влади з Одеси, Полтави та Києва. Оголошується мобілізація, до зброї закликають усіх комуністів, робітників і навіть комсомольців. Мчать потяги зі зброєю з Росії. Операцією проти бунтівників керують тодішній командувач харківського округу Климент Ворошилов і начальник харківського гарнізону Олександр Пархоменко.

Багато галасу з нічого. Григор’єв виявляється слабким штабістом, здатним виграти битву, але не війну. Він ділить свої війська на три групи і наказує завдати одночасного удару по Одесі, Полтаві й Києву — містах, найбільше насичених більшовиками. Загони не можуть взаємодіяти, Григор’єв наказує їм воювати у місцях, віддалених одне від одного на сотні кілометрів. Одночасно він переконує свою селянську армію, що комуністи програють на всіх фронтах, а Ленін разом із цілим урядом втік за кордон.

Наступ розпорошених військ Григор’єва швидко втрачає енергію. Більшовики стискають кільце довкола повсталого регіону. Поступово вони відновлюють контроль над Кривим Рогом, Черкасами, Кремечугом, а на півдні вибивають бунтівників із Миколаєва, Очакова і Херсона. Коли наприкінці травня головні сили отамана виявляються розбитими між Білою Церквою і Житомиром, в селі Кам’янка, Повстанча Армія починає розвалюватись. Багато загонів намагаються повернутись до більшовиків. Григор’єв разом із недобитками засідає в степу і продовжує партизанську боротьбу. Військо, що складається головним чином із місцевих селян, вислизає з рук червоних і не дає себе остаточно знищити. Загони тримаються поблизу залізничних колій — напади на пасажирські й товарні потяги стають головним джерелом утримання й забезпечення григор’ївців.

Поїхав Батько разом з усією свитою на весілля до свого похресника Грицька Кіся. Була там Галина й були двоє його братів — Савка і Григорій. Танцювали, співали й міцно пили, допоки не стало їм нудно.

«Беріть по тачанці, — каже Батько, — і їдьте за попом з попадею». Хлопці-махновці приїхали, грюкають у вікно. «Ходіть, отче, на весілля до Грицька Кіся, Батько гостинно запрошує». Вирваний зі сну, блідий як смерть батюшка Лоскутов аж перехрестився зі страху. Махновці у Бога не вірили, чорта не боялися, відмовити було неможливо. Він розбудив дружину і за мить з душею у п’ятах вони сіли до тачанки.

Їдуть через село, аж тут