Читати книгу - "Клуб зразкових чоловіків"

означати п’ятницю. Чи все-таки понеділок — але через два місяці.

Тому, відчиняючи двері, Нержин був упевнений, що зараз Юра почне вициганювати ще «хоч скільки-небудь». Натомість Юра міцно потряс йому руку і вигукнув: «Один момент!» — і, сяючи, простягнув п’ять сотень.

Нержин отетеріло посміхнувся, потряс головою, сказав: «Ти ба!» — та взяв гроші.

— Юрко, ну це занадто, слово честі. Ми ж усе-таки брати.

— Ніяких! — відрізав Юра. — Гроші зайвими не бувають. А це відсотки за всі ті рази, коли я зволікав по півроку.

Сергій радо розвів руками, сховав гроші в кишеню і запропонував:

— Ну так що, по пивку?

— Із задоволенням. Може, на наступному тижні. А поки що не можу, вибач, побіг. А то, знаєш, «от стоять при постелі мої кредитори…» Ти ж у мене найсумирніший позикодавець, а решта — ух, зубасті!

— Ну ти хоч у загальних словах розкажи, як твої справи, — на душі в Нержина було тривожно. Незважаючи на напускну веселість, Юра виглядав утомленим, заклопотаним і наляканим.

— Тепер справи підуть добре, — вимучено посміхнувся Юра. — Запаморочлива комбінація, чистий Джеймс Бонд. Коли-небудь розповім.

— А ця твоя комбінація… законна?

Юра враз посерйознішав. Потім твердо відповів:

— Так.

2

Коли на гірській дорозі показався «Черокі» з тонованими шибками, Монастир розцілував свій золотий хрест із чотирма діамантами, хоча майже не сумнівався в тім, що все буде саме так. І Боба не сумнівався — хазяїн не стане кидати слова на вітер. Сказано перехопити біля Горно-Алтайська — значить, там і перехопити. Хазяїн знає, що говорить. Здивувався тільки Вадюха.

— Нах, — прошептав він. — Так це ж клієнт…

— А ти думав, — посміхнувся Боба і натиснув червону кнопку, позначену на пульті дистанційного керування цифрою «1».

Неголосно ляснув підривний заряд, і тридцятиметрова сосна плавно упала на дорогу за двадцять метрів перед джипом.

Авто різко загальмувало і відразу почало задкувати.

— Давай-давай. Далеко не втечеш! — зловтішно процідив Боба і натиснув червону кнопку, позначену цифрою «2».

Друга сосна, упавши за п’ятдесят метрів позаду джипа, перекрила шлях до відступу. Негайно вдарили два автомати і ТТ. З машини вискочив і кинувся навтьоки чоловік у міліцейській формі. Монастир прицілився, але Боба вчасно відвів ствол його ТТ.

— Це не клієнт, — буркнув він, відчувши якийсь підступ, але не зважуючись висловити вголос свої припущення.

Коли їхні магазини спорожніли і вони потягнулися за новими, Вадюха недовірливо запитав:

— А чого вони не відповідають, га? Ми що — усіх відразу поклали?

У салоні не було видно ніякого руху. Там узагалі нікого не було.

— Ну от що, мужики. Тікаймо — і швидко.

— Яке тікаймо? — розлютився Монастир. — Ходімо хоч машину подивимося! Чує моє серце — Риков десь там!

— Бреше твоє серце, — огризнувся Боба, відповзаючи назад. — На рахунок «три» — бігцем!

Джип, щедро начинений тротилом, що його місцева міліція регулярно конфісковувала в браконьєрів, але не поспішала списувати, вибухнув так, що кілерів рознесло б на шматочки, якби вони зважилися підійти до машини ближче.

Сержант, котрий устиг відбігти метрів на двісті, думав про те, що це найщасливіший день у його житті. Десять тисяч доларів, які заплатив йому Риков, були варті того, аби п’ять хвилин потрястися від страху під прицілом автоматів.

У цей час по річці Катунь зі швидкістю вісімдесят кілометрів на годину нісся глісер рибнагляду. У ньому сиділи Риков, Третій (відучора він став Другим, а насправді й Першим, але поки ще про це не здогадувався) і старший прапорщик, який люб’язно зголосився супроводити директора «Золотого кореня» до Бійська.

3

Недільного ранку близько одинадцятої жінку розбудив наполегливий телефонний дзвінок.

— Алло? — вона зняла слухавку, солодко потягнулася і сіла на ліжку.

— Вас турбує Іван Іванович, — представився украдливий голос.

— Даруйте, а прізвище? — жінка безуспішно намагалася зміркувати, на якому світі знаходиться і хто такий цей Іван Іванович.

— Прізвище не грає ніякої ролі, — м’яко парирував чоловік.

— Ви, напевно, помилилися номером, — обережно припустила жінка.

— Аж ніяк. Мені потрібно обговорити з вами одне дуже важливе питання. Вам ніщо не заважає говорити?

— Ні, — жінка відчула могильний холод. Невже міліція?

— Тоді слухайте мене уважно і не кидайте трубки. Це не у ваших інтересах. Не будемо гаяти час на манірність.

— Добре. Я слухаю, — приречено зітхнула жінка.

Усе-таки міліція поводиться інакше. До жінки поступово поверталася твердість духу, якою вона завжди пишалася.

— Я знаю, що відбулося у п’ятницю ввечері після ресторану «Італійський гриль».

Власник украдливого голосу витримав довгу паузу. Щоб жінка могла як слід обміркувати почуте і зробити висновки.

— Продовжуйте, — холодно сказала жінка. Сон розвіявся без залишку.

— Але ми не хочемо вам лихого. Ми, навпаки, дуже вам вдячні. Щоб ви не думали, що я жартую, ми надіслали вам маленький подарунок. Ви одержите його через… м-м… шість хвилин.