Читати книгу - "Навіщо Україні НАТО"

допомоги США врегулювати конфлікти на Балканах підштовхнула ЄС до прискорення спроб створення самостійної військової структури або й самостійної системи безпеки.

У 1997 р. члени ЄС підписали Амстердамську угоду, у якій ЄС зобов'язувався визначити та імплементувати власну зовнішню політику та політику у сфері безпеки. У 1999 р. на самміті ЄС у Гельсінкі було ухвалено рішення про заснування Спільної європейської політики безпеки і оборони та створення до 2003 р. Європейських сил швидкого реагування в складі 60 тис. військових, зі здатністю бути транспортованими у необхідне місце як у Європі, так і поза її межами впродовж 60 днів, та зі здатністю автономно проводити операції протягом не менше одного року.

Це була досить амбітна мета. ЄС необхідно мати для виконання поставлених цілей контингент, втричі більший від заявленого, оскільки при розгортанні 60-тисячного контингенту потрібно мати стільки ж військових у режимі підготовки до виконання завдань і ротації, а у випадку довготривалої операції ще третина буде відновлювати боєздатність. Слід відзначити, що одній з найбільш боєздатних армій ЄС — армії Великої Британії — знадобилося 70 днів для того, щоб у 2003 р. переправити до зони конфлікту з Іраком 45-тисячний контингент.

Розриву ЄС з НАТО не відбулося — на самміті ЄС у Ніці 7 грудня 2000 року було ухвалено рішення, що НАТО збереже контроль над військовим плануванням, у той час нові сили швидкого реагування ЄС — головний елемент Європейської політики безпеки і оборони (ЄПБО) — будуть виконувати миротворчі місії на зразок тієї, що проводилися НАТО на Балканах. Водночас така держава, як Франція, послідовно виступає за те, щоб ці сили були незалежні від НАТО і не підпорядковувалися Альянсу. Однак європейських сил у зазначений термін так і не було створено. Головними проблемами створення автономної європейської системи безпеки є брак фінансування та зацікавленості окремих держав-членів ЄС до ініціювання конкуренції нової структури безпеки з НАТО.

За підрахунками французьких військових фахівців, реалізація Спільної політики безпеки і оборони, зокрема створення Європейських сил швидкого реагування, потребуватиме суттєвого збільшення щорічних витрат ЄС на модернізацію і закупівлю нових озброєнь з 40 млрд. доларів США до 60 млрд. Водночас у ЄС існує тенденція до консервації розмірів оборонних витрат і навіть до їхнього падіння. Також не було досягнуто в повному обсязі й 150 цілей, затверджених членами ЄС для своїх збройних сил. Щоправда, було створено ряд виконавчих органів ЄС: Офіс високого представника ЄС з питань спільної зовнішньої політики та політики безпеки, Комітет політики і безпеки, Військовий комітет та Військовий штаб ЄС.

Ініціатори створення автономних збройних сил ЄС не декларують протиставлення цих сил НАТО, а в самому ЄС існує низка впливових держав, які заперечують необхідність існування автономних сил ЄС. Так, зокрема, навіть держави ЄС, що не є членами НАТО, такі як Швеція та Фінляндія, виступають проти кроків до створення спільної оборони ЄС. Водночас стимулами до створення автономних збройних сил ЄС є те, що прихильниками цього є Франція та Німеччина, ключові за політичним впливом та економічним потенціалом держави Європейського союзу.

На самміті в Люксембурзі 28 квітня 2003 року керівники Німеччини, Франції, Бельгії і Люксембургу ухвалили рішення створити єдиний командний центр цих країн — Штаб багатонаціональних збройних сил у Європі, який, згідно з планом, мав би в майбутньому, після приєднання до нього інших країн Європейського союзу, стати основою зміцнення співробітництва країн ЄС в оборонній сфері. Щоправда, лідери цих країн ухвалили декларацію, в якій назвали НАТО основою європейської оборонної політики та заявили, що «трансатлантичне співробітництво залишається найважливішим пріоритетом для Європи». США, а також Велика Британія, Іспанія та Італія звинуватили авторів цієї ініціативи у спробі створення конкуренції НАТО в питаннях безпеки в Європі.

Ще однією формою європейської інтеграції в галузі безпеки є діяльність Західноєвропейського союзу. Ця організація, створена в 1954 році, спочатку налічувала 7 членів, а з 1995 року — 10 (Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Іспанія, Португалія і Греція). Крім того, 2 держави Західної Європи мають статус спостерігача в організації, а 9 держав Східної і Центральної Європи і 3 держави Західної — статус асоційованого члена. У статті 5 Договору про утворення ЗЄС наголошується на «колективній обороні» як принципі діяльності ЗЄС. У документах ЗЄС підкреслюється його покликання — бути одночасно і «оборонною складовою» ЄС, і «європейською опорою» НАТО. Ці цілі, зокрема, було артикульовано на самміті ЄС в Маастрихті в 1991 р. та на засіданні Ради ЗЄС у Петерзберзі у 1992 р., у рамках так званих «петерзберзьких завдань». СС визначив типи операцій, які могли б проводитися під керівництвом ЗЄС: гуманітарні операції, операції з підтримання миру, рятувально-евакуаційні операції. Теоретично ЗЄС може залучати до своїх операцій, за згоди НАТО, низку багатонаціональних формувань у рамках НАТО, зокрема 86-тисячний Євро-корпус. На Брюссельському самміті НАТО в січні 1994 р. було ухвалено рішення про створення Багатонаціональних оперативних сил подвійного підпорядкування, що, теоретично, давало змогу ЗЄС в майбутньому використовувати штаби й інфраструктуру НАТО. Однак досі практичний досвід ЗЄС зводився до проведення митно-поліцейської операції на Дунаї (у рамках режиму санкцій, введеного проти Югославії), незначних поліцейських місій у Мостарі (Боснія і Герцеговина) та Албанії.

23 листопада 1999 р. міністри закордонних справ і оборони 26 європейських країн, що мають відношення до ЗЄС, ухвалили рішення, згідно з яким ЄС поступово перебирає функції у сфері оборони, врегулювання та попередження локальних криз. Таким чином було фактично ухвалено рішення про поступову передачу функцій ЗЄС до ЄС, зі збереженням на певний час законсервованих і урізаних структур самого ЗЄС. Майбутні рішення покажуть, чи буде реанімовано цей союз, чи, більш імовірно, ЄС остаточно перебере на себе всі функції цієї тимчасово «законсервованої» організації.

У Європейському союзі вже досить тривалий час борються дві тенденції. Одна з них, підтримувана насамперед Францією, а з середини 1990-х рр.— і Німеччиною, полягає в тому, щоб відокремитися в питаннях континентальної безпеки від США і НАТО та створити власну, європейську систему безпеки.

Однак, ці спроби формування політики у сфері оборони,