Читати книгу - "Пригоди українців у Анталії"

лангусти, добрий десяток видів консервованої, вареної, пареної, печеної й смаженої риби. Після вбогої одноманітності у вітчизняних закладах громадського харчування, те розмаїття страв він назвав Рогом достатку. Їдучи до Туреччини, Микола сподівався потрапити у рай, подібний до брюссельського. Але не судилось.

У турецьких готелях усе підлаштовано під смаки головних клієнтів — німців-пенсіонерів, які прагнуть скинути нажиту роками переїдання зайву вагу. У їхньому готелі у величезній залі ресторану столи з неіржавіючої сталі на роздачі ломляться від вирощених на гідропоніці й позбавлених природного смаку свіжих овочів: переважно огірків, помідорів та кількох видів перцю, нарізаних кружальцями, зірочками, дольками, кубиками і навіть трикутниками. Ті овочі лежать у лоточках окремо. А ще — змішані у різноманітні, нічим не заправлені салати. На верхніх полицях виставлені приправи на будь-який смак. Але як той смак визначати, коли всі пляшечки і графинчики підписані лише німецькою, англійською та турецькою мовами? Поруч — апетитні на вигляд, але страшенно солоні оливки і маслини, кислючі, ніби заквашені в оцті, бочкового посолу овочі. Далі — сухі та плавлені сири, кілька сортів ковбас, які навіть на вигляд відгонять соєю впереміш з комбіжиром. У окремій секції з підігрівом бовтаються в якомусь червонуватому соусі варені підкопчені сосиски, у яких м’ясо нагадує тільки колір. Поруч — відварені до неймовірної крутизни яйця, пересушена картопля фрі, нічим не заправлені пісні макарони, різноманітні пиріжки та ще якісь невідомі Миколі страви… Єдине, чого удосталь на тому шведському столі, — це всілякі ягоди і фрукти, свіжі та приготовлені у цукровому сиропі. А ще тут багатющий вибір турецьких солодощів. Але Миколі з його цукровим діабетом навіть куштувати те все — рівноцінно смертному вироку.

Уздовж столів роздачі наші туристи ходять, як по мінному полю: ніколи не знаєш, яка несподіванка чекає на тебе у тій чи іншій посудині. Микола переконався у тому, коли спробував яскраво фарбованої рідини, що на вигляд нагадувала сік. Насправді ж це виявився водний розчин якогось сурогатного концентрату, схожого на той, що років із п’ятнадцять тому продавали в Україні під назвою «Юпі». З того експерименту наш герой зробив висновок, що навіть у п’ятизірковому готелі шара натуральною не буває. Бо справжні соки, тобто фреші, тут чавлять у присутності замовника і тільки за окрему, досить солідну плату.

Як на Миколу, то замість того, щоб тинятися з тарілкою по залу в пошуках чогось звичного й ситного, він би охочіше потьопав простого супу чи борщу. А на друге — з’їв би подану офіціантом свинячу відбивну, котлету по-київськи, ніжку Буша або гарний шмат рибини зі смаженою на салі чи олії картоплею, гречаним, гороховим або навіть овочевим гарніром. Але вся та смакота залишалась недосяжною мрією.

Правда, увечері у віддаленому кутку літнього майданчика ресторану вони надибають мангал, на якому смажитиметься індичатина. І зголоднілі за звичайнісіньким м’ясом, кілька разів ходитимуть по добавку. А завтра вранці, забрівши у пляжний бар на пиво, все-таки натраплять на шаурму і смажені курячі крильця, за якими стоятиме довжелезна черга німецьких туристів.

Але усе те буде потім. Перед самісіньким переїздом у інший готель. А зараз ще ніхто не відає, що на них чекає попереду.

Лідине гріхопадіння

Черговий інструктаж виявився, як завжди, коротким і конкретним.

— Завтра переїжджаємо у інший готель, — повідомив Шкурланд. — Збір об одинадцятій з речами біля рецепції. Як завжди, чекаємо не більше п’яти хвилин. Хто запізниться — доганятиме на таксі. Про всяк випадок я залишу на рецепції адресу.

По тих словах Шкурланд узяв за руку свою юну пасію й подався до ліфтів. А всі решта потяглися до розташованого тут же у холі шинквасу. Набравши спиртного, чоловіки влаштувалися на відкритій терасі за зсунутими докупи столами. Жінки ж переважно розсілися у холі на диванах та у неглибоких кріслах за журнальними столиками.

Крізь велетенські вікна Миколі було добре видно усе, що відбувається у холі готелю. Спочатку, вмостившись у кріслі за одним зі столиків, Ліда обговорювала з жінками якісь тільки їм цікаві речі. І хоч Микола не намагався стежити за коханкою, від його уваги не сховалося, як до Ліди підійшов Серьога і як згодом вона пішла слідом за ним до виходу. Микола, у якому, нарешті, почала прокидатися ревність, інстинктивно сіпнувся, щоб кинутися навздогін. Але вчасно отямився й махнув рукою. Бо дійсно, чого він доб’ється, якщо навіть, у чому Микола дуже сумнівався, застукає їх на гарячому? Та й, власне, хто він такий, щоб стерегти цноту чужої дружини?!

Вечірка була у розпалі. Чоловіки раз-по-раз ходили у бар по дармові напої. Микола також не відставав, налягаючи на місцеве сухе вино. Хоч від того пійла зовсім не хмелів, а лише зводило оскомою щелепи, він не переходив на щось міцніше. Бо ще першого дня передегустував усе, що тільки було у готельних барах, але так і не знайшов напою до смаку. Адже спиртне, яким там пригощали (коньяк, віскі, бредні, ром, вотка, ракія тощо), робилося на місцевих гуральнях і лише назвами нагадувало відомі у всьому світі бренди. Винятком, як на Миколу, був лише джин, який також робився у Туреччині, але мав цілком пристойний смак. Та міняти пійло не хотілось. Тож у оточенні вже добряче захмелілих земляків, наш герой сидів тверезий, як дурень.

Чоловіки, які до цього вечора трималися окремими групками, під дією спиртного нарешті по-справжньому роззнайомились. Вони сипали анекдотами, розповідали прикольні історії з редакційного життя і журналістських мандрів. Як з’ясувалося, серед учасників прес-туру є чимало людей, які разом зі Шкурландом об’їздили не лише Туреччину й близькосхідні святі місця, а й мандрували Великим Шовковим Шляхом і навіть побували мало не у всіх портах, куди лише заходять українські круїзні судна.

Раптом на терасу, де була гулянка, немов роздратована фурія, увірвалася дружина Василя Штопора.

— Все пиячите! — просичала вона, вириваючи бокали у перших-ліпших чоловіків, які трапилися під руку, і виливаючи спиртне на долівку. — Забули, що завтра вранці в дорогу?!

— Та заспокойся, Ларусю, — тихим спокійним голосом почав урезонювати свою дружину Штопор. — Не заважай людям відпочивати.

— А ти, п’янило, взагалі мовчи! — гаркнула вона на Штопора. — Завтра знову дихатимеш перегаром на потрібних людей. Старший офіцер,