Читати книгу - "Спокутий гріх"

хірурга Олега Суворіна та психолога Долгаєва.

— Кожен реагує на втрату близьких людей по-своєму, — пояснював Денис. — У когось — бурхливі емоції назовні, а хтось переживає всередині й навіть не плаче, бо біль настільки безмірний, що людина не може його пережити.

— Тобто, існує ризик… — не докінчила Мостова, маючи на увазі самогубство.

— У неї — психологічний стан з високою ймовірністю вчинення суїцидальних дій, — ствердно кивнув головою. — Смерть близьких, а тим паче — дітей, викликає цілу гаму складних, тяжких переживань. Це і називається горем. Оточуючим треба бути мудрими й терпеливими. Емма потребує розуміння й підтримки.

— Якщо треба, я буду з нею цілодобово, — запереживала Уляна.

— Це зайве, — заперечив Долгаєв. — На ніч їй колють сильне заспокійливе. Емілія міцно спить.

Мостова повернулася у палату. Вона не знаходила жодних слів, аби розрадити подругу.

— Рідна моя, — легенько торкнулася її руки й погладила. — Кажуть, Бог не кладе на плечі людини більше, ніж вона може понести. Знаю, твоя ноша — надзвичайно важка. Але ми з Ігорем поряд. Пам’ятай про це.

Раптом двері відчинилися. Увійшов Антон.

Емілія важко глянула на нього й знову перевела байдужі очі на стелю.

— Я хочу поговорити з нею, — звернувся до Уляни, даючи зрозуміти, щоб та залишила їх на самоті.

— Антоне… — спробувала заперечити Мостова.

— Лікар дозволив, — перебив її Волошин.

— Гаразд, — зітхнула й вийшла у коридор.

Антон мовчки присів біля ліжка дружини. Хвилину помовчав.

— Ти була на дачі, я знаю, — обхопивши голову руками, тихо прохрипів. — Як слідчий, зразу це зрозумів, коли розібрався зі слідами протекторів на асфальті. Але не звинувачуй себе у смерті дітей. Шансів уникнути зіткнення не було. Той божевільний гнав по зустрічній може й сто п’ятдесят кілометрів. Та ще й по мокрій дорозі, — глибоко вдихнув і замовк. — Я винен перед тобою… — за мить продовжив. — Безмежно винен. Проте… не буду виправдовуватися. Нащо себе обманювати? Цей шлюб — приречений із самого початку. Нарешті ми дійшли до межі… Далі спільної дороги нема. Квартиру залишаю тобі. Ти у неї багато вклала, як у фінансовому плані, так і в моральному. Там дух наших дітей. Я й так не зможу… «привести туди іншу жінку», — ледь не зірвалося з його язика. Але вчасно схаменувся. — Твою машину забрав з ремонту. Ось ключі, — поклав на тумбочку поряд з ліжком. — Сьогодні візьму речі і з’їду. Найближчим часом підготую документи про розлучення. Більше не турбуватиму.

Емілія не реагувала. Повна відчаю й байдужості, повільно стуляла повіки й важко їх розплющувала.

Антон піднявся, щоб іти. Та ноги не несли.

Не витримав.

Присів біля Емілії.

Узяв її руку у свої долоні.

Поцілував.

— Пам’ятай, — ковтаючи комок, що боляче застряг у горлі, важко промовив. — Те, що ми розлучаємося, нічого не означає. На мою допомогу можеш розраховувати щомиті. Чуєш?

— Ід-ди, — ледве чутно прошепотіла у відповідь. — Прошу іди.

З очей Емілії покотилися сльози…

* * *

Власта Тарасова з Анатолієм Шаміним сиділи на лавиці під лікарнею.

— Як маю дивитися в очі Емілії, — переймалася Власта й не наважувалася зайти до подруги. — Думаєш, вона повірить, що я не здогадувалася про зв'язок Антона з Таїсією?

— Зараз важливо підтримати її, — підбадьорював Анатолій. — Хто про що здогадувався — питання десяте.

— Бідна Емма, — утирала очі Тарасова. — А діти?… Господи, яке горе… — вхопилася за голову.

Раптом увагу молодої жінки привернув червоний автомобіль, припаркований недалеко, в тіні великого дерева.

— Ану зачекай-но, — різко витерла обличчя й попрямувала до машини.

Анатолій залишився на місці.

— Ох, ти ж кляте стерво! — різко відчиняючи передні дверцята, мертвою хваткою вчепилася у волосся Таїсії й витягла її на асфальт.

Та привезла Антона у лікарню й чекала у своєму авто, коли він попрощається з Емілією.

— Як смієш сюди приїжджати, паскудо! — кричала на весь голос й щосили лупила по обличчю. — Я вб’ю тебе, гадино!

— Еге-гей! — схаменувся Анатолій і кинувся до дівчат. — Власто! Ти, що збожеволіла?! Відпусти її! — відтягнув Тарасову.

— Щоб ти в пеклі горіла!!! — надривалася Власта.

Шамін міцно тримав її, аби не нашкодила Таїсії, яка побита й розпатлана ледве зводилася на ноги.

— Щоб ви обидва ніколи щастя не знали!!! — страшного бажала колишній подрузі. — Через тебе, відьмо, загинули ні в чому невинні діти. Як з цим житимеш, сволото! — розридалася. — Відпусти! — почала вириватися. — Я вб’ю її!!! — кричала Анатолію. — Доб’ю прямо тут, аби нікому більше не нашкодила, тварюка!!!

— Заспокойся, — притискав до себе перезбуджену жінку Шамін. — Поїхали звідси, — повів до свого автомобіля. — Завтра навідаємо Емму.

— Що з тобою? — здивувався Антон, коли побачив розпатлану й усю в синцях і подряпинах Таїсію.

— Не повіриш, — утираючи сльози, жалілася у відповідь. — Скажена Власта ледь не спровадила мене на той світ. Якби не Анатолій…

— Годі, — скривився, наче гіркого скуштував. — Приведи себе в порядок і поїхали. Багато справ.

Тая важко проковтнула образу.

Не пожалів.

Не обняв.

Теплого слова не сказав.

А вона ледь жива від побоїв. Навіть у лікарню не запропонував зайти. Такий крижаний холод від Антона відчула вперше…

Тим часом Уляна злегка прочинила двері палати Емілії.

«Невже плаче?» — подумала й пішла за лікарем.

— Це вже краще, — бадьоро піднявся із-за столу Долгаєв. — Значить, повертається…

— Думаєте, їй краще? — дивувалася Уляна.

— Якщо є емоції — безперечно, — посміхнувся Денис.

Наступного дня наважився відверто поговорити з Емілією. Від результату цього спілкування залежало її подальше лікування.

— Переживання горя є важким і болісним у душевному житті, — почав непросту розмову. — Але варто пам’ятати, що горе має