Читати книгу - "Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії"

кочівників, котрі промишляли розбоєм і грабежами. У будь-якому разі, в монголах не побачили грізного ворога. І абсолютно даремно. Навала, що сталася через півтора десятка років, виявилася жахливо руйнівною і згубною.

Після розгрому руських князівств монголо-татарами літописи північної Русі практично перестають повідомляти будь-що про південь — Київ, Чернігів, Переяслав. Відомостей із західної Русі не було і до цього. Різні частини колись єдиної Давньоруської держави продовжували віддалятися одна від одної.

Поки руські князівства приходили до тями після навали, звикаючи до умов татаро-монгольського ярма, на цих землях все виразніше стала проявляти себе нова сила — Литва.

На півночі литовці підбиралися до Пскова і Новгорода, на заході — до Полоцька і Смоленська, на півдні — до Червоної Русі та Волині.

Перші два напрямки «контролював» Олександр Невський — він довгий час був князем новгородським, але також частково опікувався Смоленськом і Полоцьком, і в дружини взяв полоцьку княжну Олександру.

На півдні з литовцями довелося зіткнутися Данилу. Він то воював проти них, то мирився з ними. Справа закінчилася тим, що дочка литовського князя Міндовга вийшла заміж за сина Данила Шварна. Інший його син — Лев — домігся руки угорської королівни.

З родом Даниловим пов’язана подія, яка могла докорінно змінити хід історії. Після смерті Міндовга великим князем Литовським став Тройнат, який віддав наказ його вбити, проте незабаром убили і його. Влада перейшла до сина Міндовга, Войшелка. У 1267 році він пішов до монастиря, заповівши литовське князювання Шварну Даниловичу, який був одружений з його сестрою. Але Шварн помер бездітним, і Войшелка повернули з монастиря на престол. Поборотися за братів спадок спробував Лев Данилович. Під час «примирливого» бенкету, організованого Васильком Романовичем, братом Данила, Лев Данилович убив Войшелка. Він заявив свої права на литовський престол, але литовці замість нього віддали перевагу одноплеміннику Тройдену.

Русічам не вдалося підкорити Литву, зате литовці в захопленні руських земель досягли успіху (як-то кажуть у футболі: якщо не забиваєш ти — забивають тобі).

Процес колонізації українських земель литовцями, за словами Грушевського («Нарис історії українського народу»), проходив «здебільшого без шуму і гучних конфліктів, без великих воєн і значних змін у ладі приєднуваних земель, і тому дуже мало залишив слідів у джерелах».

Так, за одними даними, Волинь і слідом за нею Київ були завойовані литовським князем Гедиміном у 1320–1321 роках.

Сергій Соловйов пише, що Гедимін почав похід на Володимир-Волинський, який упав під його ударом у 1320 році, а потім відправився до Києва, який витримав двомісячну облогу, але потім усе-таки теж здався. Правда, за іншою версією, Волинь дісталася не Гедиміну, а його синові Любарту. І сталося це мирно, оскільки Любарт був зятем померлого князя галицького Лева Юрійовича.

Володимир Антонович вважає сюжет із завоюванням Волині та Києва Гедиміном вигадкою.

Він повідомляє, що вперше розповідь про похід Гедиміна з’явилася в хроніці Мацея Стрийковського (1582 рік), тобто через 250 років після описуваних подій. «Руські літописи XIV і XV століть, так само, як укладачі німецьких, прусських і лівонських хронік, нічого не знають про похід Гедиміна (Гедіміна) на Волинь і Київ», — говориться в його «Нарисі історії Великого князівства Литовського до смерті великого князя Ольгерда».

Єдиним джерелом, де також ідеться про цей похід, є компілятивний за своїм характером Густинський літопис. «Обидва хроністи черпали звістки з одного загального джерела; джерелом же цим був, так званий літопис Биховця, складений в половині XVI століття (закінчується 1548 роком)», — заявляє Антонович, піддаючи при цьому літопис Биховця жорстокій критиці. Він звинувачує автора літопису в кричущих неточностях і вигадках.

Тим не менше, перехід південноруських (тобто українських) земель під владу Литви — факт безперечний. Любарт Гедимінович правив на Волині. Його брат Ольгерд пішов далі на схід і спочатку в 1355 році завоював Сіверську землю, а потім, у 1362 році, — і Київ. Завойовані землі він розділив між синами і родичами.

Приблизно в цей же час Галіція (Галичина) відійшла до Польщі, і литовцям довелося сильно постаратися, щоб не уступити полякам і Волинь. Незабаром — у 1385 році — була підписана Кревська унія, яка об’єднала Польщу і Литву в єдину державу під владою сина Ольгерда, Ягайла. Правда, незабаром Велике князівство Литовське знову стало окремою державою на чолі з двоюрідним братом Ягайла — Вітовтом.

Литва послідовно боролася із Золотою Ордою, відстоюючи свої інтереси на руських землях, однак непоодинокими були випадки, коли дві держави вступали в союзи. Так, хан Джанібек допоміг Любарту вибити поляків з Волині, а його попередник, хан Узбек, навіть намагався захистити від Польщі Галичину. Також, будучи литовським князем, Ягайло домовлявся з монголами про взаємодію проти Москви.

Найбільшого розквіту Велике князівство Литовське досягло під час правління Вітовта, онука Гедиміна, яке припало на кінець XIV — початок XV століття. Вітовт примудрявся стримувати апетити короля польського — свого двоюрідного брата Ягайла, давати відсіч Тевтонському ордену, активно втручатися в політику руських князівств і Золотої Орди.

Вітовт брав участь у справах ординських, допомагаючи своїм союзникам зайняти престол у Сараї. На знак подяки хани направляли йому в підтримку своїх воїнів для боротьби з Псковом і Новгородом.

Чеські гусити направили до Вітовта делегацію, щоб просити його стати королем Богемії. Ідею підтримував і імператор Священної Римської імперії. Однак польський король Ягайло був проти — план зірвався.

Також Вітовту вдалося поставити крапку в боротьбі литовців з Тевтонським орденом. У 1410 році в знаменитій Грюнвальдській битві орден був розгромлений.

Вітовт продовжував політику експансії на російських землях, хоч і не дуже успішно — ні Москви, ні Пскова, ні Новгорода йому завоювати не вдалося, зате великі князі Тверський і Рязанський — визнавали себе його васалами.