Читати книгу - "Навіщо читати"

піаніно вистукує [77]. Коли настав час, коли серце розривається [78]. Вейдман з’являється у п’ятигодинному випуску новин з замотаною білою пов’язкою головою [79]. Я зізнаюся в усіх своїх гріхах, мені нічого сказати на свій захист [80]. Тут також болото [81]. Ми всі стоїмо у бруді, але дехто дивиться на зорі [82]. Битви… ваша уява… серце… спогади… [83]. Це було б щось гігантське, щовечора пускали б феєрверки та їли дітей. [84] Якщо придивитися до людей, можна побачити, що майже всі ведуть скромне й суперечне життя, більшість із них помирає від горя [85]. Після обробки покійники Сідають групою і дивляться телевізор, В якому вони так зацікавлені, Бо по ньому вони бачать тебе і мене [86]. Кожен бо ангел жахливий [87]. Справжнє життя, життя, нарешті розкрите й висвітлене, відповідно єдине прожите життя — це фа-фа-фа, ля-ля-ля [88]. Я ЗАВЕРШИВ. Читання — це татуювання

З усіх авторів написаних колись фраз урятованим буде той, у кого читач запам’ятає якусь фразу, бодай одну, яка міститиме всі інші в його пам’яті, сприяючи підтримці інтересу, приязного почуття чи бажання перечитати.

Твір, позбавлений суджень людей, зрештою, у жахливих муках сконає.

Семюел Беккет. Світ і штани

У Франції ми, спрощуючи свій вибір, любимо заслужених татуювальників, якими є автори максим. У їхні книжки входиш, як у майстерню татуювання, де на стінах вивішено максими, немов зразки драконів, дельфінів, мертвих голів чи узорів різних племен. Вони назавжди татуюють наш розум. Ми захоплено повторюємо їхні фрази для нашого вічно оновлюваного захоплення, ми шелихвости розкоші, яких один полеміст прозвав їх «цитувальним Інтернаціоналом»[89] (сам він цитував мало).

Мій розум від мене тікає. Розмовляючи, мушу хапати його за хвіст.

Сьюзен Зонтаґ[90]. Відродитися

«Короткими фразами, моя люба…» Звідки це? Фуркьє-Тенвіль Марії-Антуанетті? Існує ідеологія короткої фрази, яка, як і всі ідеології, заперечує розмаїття життя. Добре, коли є книжки з обома видами фраз: довгими, які увиразнюють гостроту коротких, і короткими, які підкреслюють принадливість довгих. Книжки, що складаються лише з коротких фраз, незрідка складають враження нескінченного. За винятком тих, що для цього створені. Перевага збірників максим полягає в тому, що на них можна відповісти. Тоді як читаючи роман чи есей, читач потрапляє у сітку, а проміжки між максимами залишають місце, щоб поставити тире й висловитися. Паскаль: «Усі люди намагаються бути щасливими». Тут прослизаємо ми: «Ти в цьому так певен? Може, ти — приклад протилежного?». Максими подобаються читачеві, бо створюють у нього ілюзію діалогу.

Хто настільки ж легкий, як француз? Хто, як він, їде у Венецію, щоб подивитися на гондоли?

Вовенарг. Міркування і Максими

Насправді Паскаль максим не писав. Його фрази й уривки назвали «думками», і дуже доречно; ідеться про ремарки, нотатки при читанні, записки, роздратовані коментарі до Монтеня, все це намагнічено його особистістю та виходом на поверхню підземної ріки його міркувань. Це, власне, есей, в якому він мав заповнити проміжки. Чи він його написав би? Що ж до максим, то вони не є цитатами. Цитата, як і безліч разів відтворений указівний палець Господа на стелі Сикстинської капели, є окрушиною автора, що не обов’язково відображає ціле. Особливо у белетристиці. Слова персонажів роману авторові приписувати не можна. Фраза професора Брішо, йолопа від етимології у романі «У пошуках утраченого часу», — це лише фраза, а не думка Пруста.

Вам не досить придурків у житті? Вам подавай їх ще й в романах?

Андре Мальро до Роже Стефана. Усе гаразд.

Максима — це найближчий до автора текст, майже безпосередня еманація його думки й почуття Вона не уривок, а