Читати книгу - "Королеви не мають ніг"

міністром – тоді він покладе край таким махінаціям панів підкоморіїв.

– Іди під три чорти, – розсердився Франта. – Ким, ти сказав, станеш?

– Першим міністром, – відповів Петр.

– Іди ти! Хто-хто, а ти станеш ним неодмінно, ха-ха-ха! – зареготав Франта.

– Петр стане першим міністром, – упевнено мовив Джованні.

– Краще хай не стає ним, – похитав головою Франта. – Бо він теж зробиться такою самою свинею, як ці, теперішні.

Час за такої розваги минав швидко, і коробочка виповнювалася; раптом Джованні скочив на рівні й закричав:

– А тепер даємо драла!

Бо на протилежному кінці Гандліржського плацика з’явилося троє слуг у червоних лівреях зі знаком роду Гамбаріні й девізом «Ad summam nobilitatem intenti» на рукавах; графський лакей Йоганн ішов попереду, і всі четверо квапливою впевненою ходою, яка свідчила про те, що вони знають, де шукати хлопців, простували до них. І справді, в розпалі жахливої паніки, яка охопила палац, один із тутешніх постачальників приніс неймовірну вість, буцім син його графської милості сидить зі своїм компаньйоном перед храмом Діви Марії-заступниці й вибирає бліх із шерсті шолудивого собаки, і граф негайно послав туди своїх слуг.

– Ні, тепер уже запізно, бо немає куди, – спокійно сказав Петр і встав, щоб рушити лакеям назустріч.

– Але падре буде нас buzerare, – жалібно запротестував Джованні, хапаючи Петра за руку.

– Так чинить кожний падре, – зітхнув Петр. – А до цього наш брат ніяк не може звикнути.

Граф чекав на них у своєму робочому кабінеті, кімнаті, обвішаній картинами й захаращеній картинами, які громадилися на підлозі й стояли на підставках. Він був спокійний, навіть більше – щоб погамувати себе, розкладав пасьянс, постукуючи по картах блискучим, гостро обрізаним нігтем правого вказівного пальця, однак та обставина, що на столі, біля його правої руки, лежав батіжок, а також те, що після довгого мовчання він звернувся до сина на «ви», що пролунало суворо й відчужено після звичного фамільярного «ти», не віщувало нічого доброго.

– Що ви, юначе, можете сказати на своє виправдання? – запитав він Джованні, навіть не глянувши на Петра.

– Нічого, – відповів той і, на Петрову прикрість, – Петр напружено й пильно за ним стежив, – схилив голову.

– Скільки ви заслужили? – запитав граф, схопивши батіжок.

Джованні простягнув до нього свої худі, жалюгідні ручки.

– Всипте мені навіть двадцять п’ять, тільки, прошу вас, не гнівайтесь на Петра – він тут нова людина й не знає, що дозволяється, а що ні.

– Ви сказали – двадцять п’ять, – урвав його граф. – Підійдіть ближче.

Джованні на тремтячих ніжках рушив до батькового столу, але Петр його випередив.

– Якщо тут хтось і заслуговує на покару, то це я, хоч і не знаю, за віщо. Ви сказали, що настала година вільних забав, от ми й забавлялися – чи, може, не забавлялися, Джованні?

– Забавлялися, ще й як! – вигукнув Джованні, задихаючись від захвату.

– З нікчемою, який не виправдав мого довір’я і чиїм іменем я навіть не бажаю обтяжувати свою пам’ять, мені нема про що говорити, – гостро мовив граф. – Отож бери свої манатки і забирайся, звідки прийшов. – І так люто хльоснув батіжком по столу, що аж підскочили карти.

– Таточку, якщо ви проженете Петра, я не хочу жити! – вигукнув Джованні й, задихаючись від надривних ридань, упав навколішки – втілений образ жаху і страждання. – Я не хочу жити, не хочу! Ви, таточку, не знаєте, як це було чудово і як ми натішилися! Ми бачили ката й голих жінок у вікнах, і бліх ми ловили, щоб вони зжерли шинкаря, а Петр порадив, як їх краще впускати до коробочки, щоб вони не повтікали звідти, а той, кому відтинали голову, схопив її власною рукою, коли вона підлетіла вгору, таточку, любий таточку, я буду слухатись, буду їсти вівсяну кашу й фехтувати, зубрити гекзаметри, буду рано вставати, молитися перед сном, тільки, благаю вас, залиште Петра – він сміливий і дужий, все вміє і все знає, і не дозволяє себе buzerare, таточку, заради Бога, прошу вас!

Граф мовчки дивився на свого синка, немовби бачив його вперше, і до певної міри так воно й було – він уперше бачив його таким розпаленим, з такими розпашілими щоками, нітрохи не схожого на того добре вихованого хлопчика, яким був досі. «Що ж робити? – подумав він. – Адже врешті-решт син тутешнього шарлатана, мабуть, не так уже й погано впливає на нього. Навіщо я шукав для Джованні компаньйона, чого хотів цим досягти? Щоб його, вайла, зробити ще вайлуватішим, зовсім не придатним вступити у цей страшний і нещадний світ дорослих? Але що робити тепер, як викрутитись із цієї ситуації?»

Він повільно перевів погляд на понурого і впертого Петра й запитав:

– А ти що на це скажеш?

– Нічого, бо я, по-вашому, нікчема й вам нема про що зі мною розмовляти.

– Забудь про ці слова і не сподівайся, що я стану перед тобою вибачатись. Я не знав, що ти розмовляєш по-італійському.

Петр здивувався.

– Я розмовляю по-італійському? А, так, здається, розмовляю. Я навчився від Джованні.

– За такий короткий строк? Це неможливо, – похитав головою граф.

– Ні, можливо, таточку! – вигукнув Джованні, поїдаючи Петра повними любові очима. – Петр – magnifico. [17]

– Це тобі тільки так здається, – сказав граф. – Я ж, навпаки, бачу тут самі порушення моїх наказів.