Читати книгу - "Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна"

і дощі — потоки води. І люди-велетні. Я думала, що божеволію. Згодом мій учитель казав, що це — ашхе, другий зір. У нас, нащадках Магацитлів, живе пам’ять про інше життя, дрімає ашхе, як непроросле зерно. Ашхе — страшна сила, велика мудрість. Але я не знаю, що таке — щастя?

Аеліта випростала з-під плаща обидві руки, сплеснула ними, як дитина. Ковпачок її знову затремтів.

— Уже багато років уночі я приходжу на оці сходи, дивлюся на зірки. Я багато знаю. Запевняю вас, я знаю таке, що вам ніколи не можна і не треба знати. Але щасливою я була, коли в дитинстві снилися хмари, хмари, дощі, зелені гори, велетні. Вчитель застерігав мене: він казав, що я загину. — Вона повернула до Лося обличчя і раптом усміхнулася.

Лося охопив жах: так чудовно красива була Аеліта, такий небезпечний гіркувато-солодкий дух ішов од її плаща з капюшоном, од рук, од обличчя, од дихання.

— Вчитель застерігав: «Хао погубить тебе». Це слово означає сходження вниз.

Аеліта відвернулась і насунула ковпачок плаща нижче, на очі.

Помовчавши, Лось озвався:

— Аеліто, розкажіть мені про ваші знання.

— Це таємниця, — відповіла вона поважно, — проте ви людина, і я повинна багато про що вам розказати.

Вона підвела обличчя. Великі сузір’я обабіч Чумацького Шляху сяяли і мерехтіли так, ніби вітрець вічності проходив їхніми вогнями. Аеліта зітхнула.

— Слухайте, — мовила вона, — слухайте мене уважно і спокійно.

ПЕРША РОЗПОВІДЬ АЕЛІТИ

— Туму, тобто Марс, двадцять тисячоліть тому населяли Аоли — оранжева раса. Дикі племена Аолів — мисливці і пожирачі величезних павуків — жили в екваторіальних лісах і болотах. Лише кілька слів у нашій мові зосталося від цих племен. Друга частина Аолів населяла південні затоки великого материка. Там є вулканічні печери з солоними і прісними озерами. Населення ловило рибу і носило її під землю, кидало в солоні озера. В глибині печер вони рятувалися від зимових холодів. І досі там видно горби з риб’ячих кісток.

Третя частина Аолів селилася поблизу екватора, біля підніжжя гір, скрізь, де з-під землі били гейзери питної води. Ці племена вміли будувати житла, розводили довгошерстих хаші, воювали з пожирачами павуків і поклонялися кривавій зірці Талцетл.

В одному племені, що населяло блаженну країну Азора, з’явився незвичайний шохо. Він був син пастуха, виріс у горах Лізіазіри і, коли йому сповнилося сімнадцять років, спустився в селища Азори, ходив із міста в місто і казав таке:

«Я бачив сон, розкрилося небо, і впала зірка. Я погнав моїх хаші до того місця, де впала зірка. Там я вгледів Сина Неба, який лежав у траві. Він був великий на зріст, обличчя біле, як сніг на вершинах. Він підвів голову, і я побачив, що з очей його йде світло й божевілля. Я перелякався і впав ниць і лежав довго, ніби мертвий. Я чув, як Син Неба взяв мою палицю і погнав моїх хаші, і земля двигтіла під його ногами. І ще я почув його гучний голос, він казав: „Ти вмреш, бо я хочу цього“. Але я пішов за ним, тому що мені було шкода моїх хаші. Я боявся підійти до нього близько: з його очей лився злий вогонь, і я щоразу падав ниць, щоб лишитися живим. Так ми йшли кілька днів, віддаляючись од гір у пустелю.

Син Неба вдаряв палицею об камінь, і виступала вода. Хаші і я пили цю воду. І Син Неба сказав мені: „Будь моїм рабом“. Тоді я став пасти його хаші, і він кидав мені недоїдки».

Так розповідав пастух жителям міст. І ще казав: «Спокійні птахи і мирні звірі живуть, не знаючи — коли прийде загибель. Та хижий іхі вже розпростер гострі крила над журавлем, і павук сплів сітку, і очі страшного ча горять крізь голубі зарості. Бійтесь. У вас немає таких гострих мечів, щоб вразити злого, у вас нема таких міцних стін, щоб од нього відгородитись, у вас нема таких довгих ніг, щоб утекти від злого. Я бачу в небі вогняну смугу, і злий Син Неба падає у ваші селища. Око його — як червоний вогонь Талцетл».

Пойняті жахом жителі мирної Азори здіймали руки, слухаючи ці слова. Пастух казав іще: «Коли кровожерний ча шукає тебе очима крізь зарості — обернись на тінь, і ніс ча не почує запаху твоєї крові. Коли іхі падає з рожевої хмари — обернись на тінь, і очі іхі даремно шукатимуть тебе в траві. Коли при світлі двох місяців — олло і літха — вночі злий павук цитлі обплітає павутинням твою хижу, — обернись на тінь, і цитлі не зловить тебе. Обернись на тінь, бідний сину Туми. Тільки зло притягує зло. Відкинь од себе все із злом споріднене. Закопай свою недосконалість під порогом хижі. Йди до великого гейзера Соам і обмийся. І ти станеш невидимим злому Синові Неба, — даремно його криваве око пронизуватиме твою тінь».

Жителі Азори слухали пастуха. Багато хто пішов за ним, на кругле озеро до великого гейзера Соам.

Там дехто питав: «Як можна закопати зло під порогом хижі?» Інші сердились і кричали пастухові: «Ти обманюєш, — скривджені жебраки намовили тебе приспати нашу пильність і захопити наші житла». А були й такі, що змовлялися: «Відведемо божевільного пастуха на скелю і кинемо його в гаряче озеро, хай сам стане тінню».

Почувши це, пастух брав уллу, дерев’яну дудку, внизу якої на трикутнику було натягнуто струни, сідав поміж сердитих, роздратованих та спантеличених і починав грати й співати. Грав він і співав так гарно, що замовкали птахи, вщухав вітер, лягали стада, і сонце спинялося на небі.

Кожному, хто слухав, здавалося тоді, що він уже закопав свою недосконалість під порогом хижі.

Три роки навчав пастух. На четверте літо з боліт вийшли пожирачі павуків