Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

буками та дубами. Навстріч бігли білокам'яні потічки, через які зміїлися рейки, клапті веселого, мовби дзвінкого, ранкового неба, завислого між гострими шпилями, над барвистими луками і полонинами, над далекими шапками гір: і синіми, і сірими, і чорними…

Зрештою Наталі вдалося відірвати батька від журналів… Втім, це тільки здавалося, що Коваль вчитується в них. Насправді його думки і почуття уже поглинула справа, заради якої їхав за далекі гори. Усе життя підполковника було тепер підпорядковане єдиній меті: знайти злочинця і поставити його перед лицем закону.

І читання журналів було зараз ширмою, за якою Коваль міг спокійно міркувати над тим, що найбільше його хвилювало, аналізувати окремі деталі повідомлення, одержаного в міністерстві з Ужгорода.

Підполковник зрадів цьому відрядженню. Їхав не для якоїсь інспекції, не для підготовки документів на колегію міністерства, а для практичної роботи, без якої не міг відчувати себе потрібною людиною.

«Думаєш, убивця задовольниться одним злочином? — міркував Коваль, гортаючи сторінки журналу. — Він зараз наляканий, притаївся у норі і буде відсиджуватися, — заперечував сам собі. — Ні, він не всидить там, буде тікати подалі від місця, де пролив кров… Дурниці! Тікати, значить, їхати поїздом, машиною, користуватися літаком, значить, бути серед людей, на очах. А він зараз боїться людей. І все-таки йому до нестями хочеться втертися у натовп, загубитися в ньому. Йому здається, що так він стане піщинкою, невидимою серед мільярдів інших… А магічна тяга вбивці до місця злочину? Непереборне прагнення знати, що робиться там, що задумали його вороги, наче це допоможе перехитрити їх і врятуватися?! Скільки було випадків, що вбивця йшов у натовпі за труною своєї жертви… Це до уваги ви не берете, Дмитре Івановичу?.. Сумнівно, чи наважиться злочинець тікати, коли всі дороги перекриті, коли всіх піднято на ноги…»

— Глянь, глянь! — закричала Наталя і за рукав витягла батька в коридор. Майор Бублейников підвів голову від шахової дошки і вийшов за ними.

Поїзд круто завертав, і очам відкривалася мальовнича картина, при погляді на яку мимоволі згадувалося: «Мить — зупинись!»

Це було таке видовище, що Коваль відірвався від тривожних думок. Серед краси не хотілося думати про смерть, про кров, про вбивства, наче цього і не існувало на світі, серед такої гарної природи не вірилося, що можна полювати на звіра, не те що позбавляти життя людину.

Серце Коваля стислося. А все ж таки вбивця ходить десь тут. І хто зна, може, саме сьогодні, темної ночі, він відбере іще чиєсь життя? Де ж він ховається, хто він і що робить, що замислює?

Гнучкою змією поїзд вигнувся ще раз і поповз по невисокому мосту над білокам'яним потічком, таким прозорим, що Наталі здалося, ніби вона побачила на дні камінці та спини риб, що застигли перед водоспадом.

Підполковникові раптом подумалося, що він уже бачив ці гори і серпантини доріг, шпилі й урвища. Пригадувалося щось знайоме, давно забуте. Але де і коли він таке бачив? Певно, в дні війни, коли прийшли в Румунію, перетнувши Східні Карпати.

Майор Бублейников глянув на свій наручний годинник.

— А чи не перекусити нам, Дмитре Івановичу? Ви хоч чай випили, а ми з Наталею натщесерце природою милуємося.

Бублейников — кремезний чоловік, від постаті якого віяло здоров'ям і силою, — кілька днів, як повернувся з відпустки, і голена голова його, як і лице, була мідного кольору, наче її гартували на вогні. Це був відчайдушний рубака, який виконував свій обов'язок не задумуючись, без зайвих розмірковувань. Дві бандитські кулі хірурги колись витягли з його тіла, третю міг чекати при будь-якій новій сутичці, але це не впливало на його готовність лізти просто у вогонь. Коваль не раз думав, що майору теж тісно у полірованому кабінеті серед паперів.

— Ти зібрала щось у дорогу? — спитав дочку.

— Звичайно, — відірвалася від вікна дівчина. — Зараз накрию стіл, пане інспекторе.

— Дмитре Івановичу, а ресторан?! Тут близько, через вагон, — порадив Бублейников. — Навіщо всухом'ятку?

— Ресторан з дванадцятої.

— Обіди з дванадцятої. Нам поснідати завжди дадуть. Беру це на себе. Перевдягайтесь. — І він пішов до провідника за ключем, щоб замкнути купе.

* * *

Назустріч поїздам, що підіймалися в гори, з перевалу спускався такий самий пасажирський состав, на більшості вагонів якого були й іноземні написи.

В останньому вагоні, забившись у купе, мовчки сиділи Клоун і Довгий. За вікном розгортався мальовничий краєвид, але вони не бачили його.

Поїзд уповільнював хід. Він спускався вниз обережно, ніби намацуючи дорогу, як сліпа людина. Повертав то вліво, то вправо, виповзав на мости, перетинав глибокі ущелини, на дні яких пінилися потічки. Високі стіни букових і смерекових лісів обступали шлях, барвисті полонини підкочувалися під колеса. Внизу у ранковому промінні сонця, що вже піднялося над шпилями, виблискували невеликі села або й окремі обійстя, тяглися білі смужки шляхів.

Жінка заговорила до сусідів. Вони не підтримали розмови. Та не розуміла, чому у купе створилася раптом гнітюча атмосфера. Мов на похороні. Вона думала, що у хлопців якась біда, тому й спробувала розпитати їх, якось розраяти, допомогти. Але потім, відчувши себе з ними ніяково, вийшла у коридор.

Клоун зітхнув з полегшенням. Не міг дивитися на цю жінку.

Відтоді як настав ранок і зникли нічні кошмари, йому не ставало легше. Й досі боліла голова. Сусідка по купе, яка довго лежала, заплющивши очі, здавалася йому мертвою, навіть порізаною на шматки. Як у морзі. Варто доторкнутися — і вона розсиплеться. І, хоч груди її здіймалися, йому весь час хотілося крикнути, розбудити її.

— Еге ж, — тихо сказав Довгий, відповідаючи своїм думкам. — Було б краще через кордон іти… Тепер там спокійно, не дуже пильнують, можна проскочити в Угорщину або Румунію…

— Ти що! — зашипів на нього Клоун. — Там нас відразу візьмуть, голенькими, і назад вернуть.