Читати книгу - "Свої, чужі, інші"

них поспішає з глеком охайне дівчатко років десяти, і гукнув:

— Агов, де тут Гончарна вулиця?

Дівчинка з побоюванням глянула на нього:

— Там, далі! Прямо! — міцніше схопила свого глека та кинулася бігти.

— Налякав ти її… — зауважив Ренні.

— Угу, я ж казав: вигляд у нас із тобою…

— Так отож. А я їсти хочу…

Інтар згадавши, як рудий стражник загріб його заощадження, й від злості копнув якогось кругляка, охнув, застрибав на одній нозі.

— Ти ногу забив? — стривожився Ренні. — Сильно?

— Ні. Не надто…

— А ти чого? Через свої гроші, так? — здогадався малюк.

— Ага…У, гади…

— Га-а-ди… — протяг погоджуючись Ренні й відразу скрикнув: — Ой, дивися!

На місці відкинутого Інтаром каменя виявився кошіль: з вигляду новий, тугий, із оксамиту.

— Нічого собі! — син Івини схопив подарунок долі. — Хтось його тут приховав! Невже з грішми? — він потрусив кошіль і відразу розчаровано протяг: — Ет, не таланить! Порожній!

— Зовсім? — Ренні потягся до знахідки, взяв її в Інтара з рук, розкрив, перевірив, навіть вивернув.

— Зовсім, — і зітхнув.

У животі запекло ще дужче. Стало кривдно так, начебто його обікрали. Малюк уже розмахнувся, щоб викинути кошіль, але Інтар перехопив його руку.

— Стривай!

— А чого чекати? Навіщо він нам такий?

Інтар засміявся:

— Придасться! Я дещо придумав… Ходім-но звідси.

Ренні послухався: він уже почав вважати Інтара набагато розумнішим за себе. А в того й справді виникла ідея, котру хлопчисько й прошепотів приятелеві на вухо. Ренні засміявся — йому сподобалось. Із кошелем морочитися довелося недовго, а потім малюк міцніше затис його в руці, й вони з Інтаром почали відшукувати підходящу крамницю.

Ковбасна виявилася аж у кінці довжелезної вулиці, там, де її перетинала інша, широченна, що вела, мабуть, до самих міських воріт. Пішки цією вулицею не ходили, й була вона зовсім уже без кінця-краю. В іншому випадку хлопчаки охоче подивилися б на возіїв, вершників, кучерів на передках карет і колясок та поважних панів усередині. Але зараз їх набагато більше цікавила крамниця.

Вона була, як і хотілося, просторою. На прилавках і на полицях лежали й висіли під стелею кавалки ліверної, кров'яної, вареної та копченої, довгої та короткої ковбаси, а ще — сосиски тонкі й сосиски товсті, копчені телячі ноги, сало, свинячі окости…

У хлопчисьок аж слина потекла. Та вони статечно пройшли повз крамницю, після чого дочекалися, поки туди ввійшов покупець із кошиком, у якому лежав хліб. Тоді Інтар рушив слідом за ним, а Ренні поки що залишився чекати…

Інтар увійшов до крамниці і зі страшенно впевненим виглядом зупинився біля прилавка.

— Тобі чого? — буркнув крамар, міцний літій чоловік, оглянувши брудний одяг хлопчака.

— Поки що нічого, шановний, дякую, я на хазяїна чекаю… Він прийде незабаром, мені звелів піти вперед, запитати, чи є свіже сало.

— Є, — коротко кинув крамар, втратив до хлопчиська інтерес та повернувся до іншого покупця, з вигляду грошовитого. — Чого бажаєш, шановний?

— Ковбаси ліверної кавалок та шмат он того окосту… — відвідувач вочевидь не квапився, із задоволенням оглядаючи гори їдла.

Крамар заходився виконувати замовлення. В Інтара голова запаморочилася від голоду. Він приплющив очі й тепер тільки чув, як покупець, вкладаючи продукти до кошика, продовжує:

— Ну, й сосисок десяток…

«Час, — подумав Інтар, — час уже. Де ж малюк?»

І тут Ренні вбіг у крамницю, потрясаючи затиснутим у руці туго натоптаним оксамитовим кошелем..

— Шановні! Чий кошіль?

На його дзвінкий голос озирнулися й покупець, і крамар.

— Який кошіль, малий? — запитав крамар.

— А ось! Я його щойно на вулиці знайшов. Хтось із вас упустив, так? — Ренні радісно посміхався.

Крамар розтулив був рота, але покупець перебив його:

— Шановний, у тебе пацюки завелися, чи що?

— Які-такі пацюки? — сторопів той. — Немає їх і не було!

— А що ж це тоді пробігло? — покупець показав за спину крамаря, на вхід до напівтемної комори. — Пацюк, точно! І величезний який!

Крамар озирнувся. Постояв на порозі, потім стривожився за харчі та своє добре ім'я і все-таки пішов перевіряти.

Покупець швидко повернувся до Ренні.

— Я недавнечко згубив кошіль, саме такий… Покажи, малий… — промовив він тихо.

— Та ось він… — Ренні підняв кошіль у руці, покупець ступнув до нього, малюк прошмигнув повз нього й відбіг до далекої від входу стіни, до барила з оселедцями. Чоловік рушив на нього, навіть кошик свій, повний їжі, на підлогу поставив.

— Е… шановний… Ну ти чого? — Ренні жалібно закліпав. — Ну ось він, кошіль…

Повернувся крамар — так і втупився в хлопчиська, так само, як і покупець, котрий уже простяг руку.

Ренні аж присів під цими поглядами…

А Інтар підхопив забутий кошик із їжею (на таку удачу він і не сподівався, думав, може, кавалок ковбаси поцупити вдасться, поки крамар кошеля патрати буде, а тут!) і поквапився забратись із крамниці. Зовні на мить затримався — щоб побачити, як малюк запхав кошіль у руку покупцеві й теж вискочив надвір. Хлопчиська кинулися навтьоки, перш ніж щасливчик, який отримав назад свою «втрату», не розібрав, що кошіль натоптаний дрібними камінчиками, а заразом і виявив, що його покупки, за які він так і не встиг заплатити, зникли, ніби їх і не було.

Ділити здобич хлопці влаштувалися в підворітті.