Читати книгу - "Щоденник першої подорожі"

про гавані і річки. І в завершення адмірал говорить, що якщо у нього, людини, яка все це бачила своїми очима, так велике здивування, то ще більшим буде воно у всякого, хто про це почує, і що ніхто не зможе повірити подібному, поки сам не побачить всього.

Понеділок, 26 листопада.

На сході сонця підняли якір і вийшли з розташованої за низьким островом бухти Св. Катерини. Слідували при малому вітрі вздовж берега на південний захід, до мису Дзьоба (Cabo del Pico), що знаходився на південному сході.

До мису адмірал підійшов лише увечері, тому що плисти довелося при затишші. Прибувши до мису Дзьоба, адмірал побачив на південному сході, чверть на схід, інший мис, до якого залишалося шістдесят миль, а за ним, милях у двадцяти, ще один мис, розташований майже в тому ж напрямку (південний схід, чверть на південь), як йому здавалося, милях у двадцяти. Цього останнього адмірал дав ім'я «Мис Дзвону» (Cabo de Campana).

Адмірал, проте, не зміг протягом дня дійти до цього мису, так як вітер зовсім стих.

За день було пройдено тридцять дві милі, або вісім ліг. По дорозі адмірал помітив і описав дев'ять нових і дуже значних бухт, причому всі моряки визнали їх чудовими, і п'ять великих річок. Ішов він весь час поблизу берега, щоб добре розгледіти все.

Вся ця земля складалася з одних тільки гір величезної висоти і дуже красивих і не була вона ні пустельною, ні скелястою, тому що багато було серед гір привабливих долин, та і самі гори були доступні і прохідні. І в долинах, і на гірських скелях у безлічі росли високі і могутні дерева, що своєю красою радують око. І, як здається, серед них було багато сосен. За мисом Дзьоба на південний схід від нього, розташовані були два острівця, довжиною по дві ліги кожен, а за цими острівцями ховалися три прекрасні бухти і дві великі річки. Ніде на березі не видно було людського житла. Але, мабуть, люди жили в цих місцях і ознаки їх перебування там, бо скрізь, де б не виходили на берег, вони бачили сліди людей і згаслі багаття. Адмірал вважав, що земля, яка сьогодні показалась на південний схід від Дзвонарського мису, була островом, що в індіанців зветься Бохио. Так думав він, тому що цей мис був відділений морем від землі, яка видніється вдалині.

Всі індіанці, яких дотепер зустрічав на своєму шляху адмірал, говорили йому, що вони відчувають найбільший страх перед канібалами, або канибами. Ці люди, за словами індіанців, живуть на острові Бохио, дуже великому, як їм здається, і, нападаючи на індіанців, відвозять їх у полон і розоряють їх будинки і землі; індіанці ж народ боязкий і не знає зброї.

Адмірал вважає, що саме з цієї причини індіанці на Гуанахані не селяться на узбережжі, щоб не опинитися по сусідству з землею канібалів. Індіанці, яких він віз із собою, бачачи, що адмірал направляється до цієї землі, втратили дар мови, побоюючись, що їх з’їдять, і цей страх ніяк не можна було розсіяти. Вони кажуть, що у канібалів собачі морди і що люди ці одноокі.

Адмірал вважає, що індіанці брешуть, і підозрює, що, мабуть, канібали, що ведуть у полон індіанців, є люди з володінь великого хана.

Вівторок, 27 листопада.

Вчора, на заході, адмірал підійшов до мису, який він назвав «Дзвін», і, хоча небо було ясне і вітер слабкий і під вітром лежали п'ять або шість чудових гаваней, він не побажав наблизитися до берега і стати на якір. І так зробив він тому, що хотів затриматися у відкритому морі і продовжити насолоду і захоплення (deleitacion), які він отримував і відчував, коли споглядав краси і свіжість цих земель, — а це траплялося скрізь, куди б не потрапляв він, — і щоб не сповільнити виконання всього, що він мав намір вчинити.

Тому всю ніч, до світанку, кораблі лежали в дрейфі. За ніч течії віднесли кораблі більш ніж на п’ять або шість ліг на південний схід від того місця, де вони перебували, коли стемніло. Між тим адмірал бачив біля Дзвонарського мису велику бухту з острівцем посередині, яка, здавалося, надвоє розривала лінію берега. З цієї причини він вирішив повернутися назад, скориставшись південно-західним вітром. Він попрямував до того місця, де напередодні примітив бухту, і встановив, що бухта ця була не чим іншим, як великим затокою, а в одному з країв цієї затоки і був розташований в південно-східній частині його мис, на якому була висока, квадратна гора, яка здавалася островом. Вітер відхилився на північ, і адмірал попрямував на південний схід, щоб пройти вздовж берега і оглянути все, що там є. У самого Дзвонарського мису він побачив чудову бухту і велику ріку, і у чверті ліги від неї — другу річку, і в половині ліги від цієї річки — третю, і на відстані ліги третій — четверту, і в лізі від четвертої — п'яту, і в четверть ліги від п'ятої — шосту і, нарешті, на відстані однієї ліги від цієї останньої, відкрив він велику ріку, від якої до Дзвонарського мису було 20 миль, і від неї мис залишався на південний схід.

Гирла у більшості цих річок були широкі і вільні від мілин, з гаванями, чудово пристосованими для входу найбільших кораблів і позбавленими мілководдя і підводних каменів.

Наблизившись і ідучи уздовж морського узбережжя до південного берега останньої з тільки що відкритих річок, адмірал виявив там велике селище, найбільше з усіх, які йому доводилося зустрічати досі, і побачив, як незліченні натовпи людей вийшли на берег, які кричали, і всі були голі і тримали в руках дротики.

Адмірал побажав розмовляти з ними, і віддав наказ спустити вітрила і кинути якір, відправив до берега людей з корабля, і з каравели, переконавши їх, як це зазвичай завжди робилося, щоб індіанцям ніхто не заподіював зла і щоб від них нічого не сміли приймати в дар. За придбані ж у індіанців речі він велів давати в обмін різні дрібнички.

Індіанці жестами дали зрозуміти, що вони нікому не дозволять висадитися на берег і будуть чинити опір.