Читати книгу - "Легенди про зоряних капітанів, Генріх Саулович Альтшуллер"

кілька боязких ударів, потім пауза і знову несміливі удари.

Скляров застібнув піжаму і вийшов на веранду. Математик стояв біля дверей своєї кімнати.

— Пробачте, будь ласка, — швидко промовив він, забачивши Склярова. — Я наважився потурбувати вас… — Він кашлянув і замовк.

— Що трапилося, Семене Павловичу? — спитав професор, уважно глянувши на сусіду.

Дідусь, як завжди, був одягнений у чорний, старанно випрасуваний костюм. Але краватка, дуже яскрава і наспіх зав’язана, дала зрозуміти Склярову, що сталося щось особливе.

У Семена Павловича було дуже лагідне обличчя, і тепер воно здалося Склярову особливо милим і добрим. Професор подумав, що такі обличчя бувають у старих дитячих лікарів, для яких головна зброя — потемнілий від часу дерев’яний стетоскоп та безмежна людська лагідність.

— Що ж сталося? — промовив удруге Скляров.

Математик розгублено пригладив пишні, ще досить хвацькі вуса і невпевнено сказав:

— Машина… Зараз вона заговорить. Я півроку чекав, і ось тепер загорілась контрольна лампочка. Ви — професор, доктор наук, і тільки тому я наважився такої пізньої пори… щоб об’єктивно…

Скляров хотів було сказати, що він зовсім не розуміється на машинах, але старий був схвильований, і Анатолій Сергійович не став заперечувати.

Вони пройшли в кімнату, яку займав математик. “Не дуже то тут затишно”, — подумав Скляров, швидко оглянувши кімнату. Закиданий книжками стіл, акуратно застелена сірою солдатською ковдрою койка, окадькувата шафа з різьбленими ніжками — все було зсунуто в один куток. Зі стелі звисала на чорному шнурі лампа, прикрита замість абажура листом картону. На стільцях безладно лежали підшивки пошарпаних журналів, коробки з радіодеталями та інструментом. У кімнаті пахло нічною вогкістю і квітами. Вздовж стін на підлозі вишикувались скляні банки з розквітлими трояндами.

Семен Павлович показав на підвіконня:

— Ось, будь ласка, гляньте…

Біля відчиненого вікна стояв дуже старий радіоприймач “СП-235”. Скляров здивовано подивився на Семена Павловича.

— Це тільки футляр, — пояснив математик. Він говорив пошепки, наче боявся, що машина його почує. — Футляр, знаєте, не має значення. А машина всередині. Ви сядьте, будь ласка…

Він приніс Склярову стільця, а сам продовжував ходити по кімнаті. Розповідаючи, то скидав, то одягав окуляри. Вони теж були старі: з круглими скельцями і металевою оправою, обплетеною якимсь брунатним лускуватим матеріалом.

— Я змонтував її півроку тому, — казав математик. — Звичайно, ви знаєте, що йде дискусія про те, чи може машина мислити. Я, звісно, не маю потрібної підготовки… Ні, ні, ви тільки не подумайте, що я збираюсь виступати з своїм міркуванням. Я поставив маленький експеримент… — Він ніяково посміхнувся. — Можливо, експеримент — надто гучне слово. Це тільки простий дослід, не більше. Річ у тому, що Ейнштейн якось висловився так… Ось я вам процитую по пам’яті: “Що б не робила машина, вона буде здатною розв’язувати будь-які проблеми, але вона ніколи не зуміє висунути бодай одну”. Правда ж, глибоке міркування?.. Ви можете подумати, що я вдався до зухвальства і сперечаюся з Ейнштейном… — Він заперечливо замахав руками: — Ні, я тільки поставив дослід. Це перша машина, спеціально призначена для того, аби висувати проблеми.

Скляров уже не слухав математика. Він дивився на Семена Павловича, машинально кивав головою і думав про те, що старий навіть і в гадці не має, який грандіозний його експеримент. Анатолій Сергійович чомусь пригадав іншого вчителя — Ціолковського і шанобливо спитав:

— Ваша машина… вона може знадобитись астронавтиці?

Математик поверх окулярів здивовано подивився на Склярова.

— Не знаю, я про це не думав, — промовив він, наче вибачаючись. — Звичайно, в якійсь мірі… Скажімо, для розвідки недосліджених планет.

Скляров нетерпляче перебив:

— І ви нікому ще не показували цю машину?

— Ні…

Семен Павлович остаточно зніяковів. Він стояв перед професором, високий, худорлявий, по-старечому незграбний, і схвильовано потирав руки. Анатолій Сергійович раптом насторожився. Як усяка людина, далека від техніки, він був переконаний, що відкриття народжуються лише в лабораторіях, обладнаних за останнім словом техніки. У чому воно полягає, це останнє слово техніки, він уявляв собі досить невиразно, і тому вкладав у це поняття особливо урочистий зміст.

— Ви самі її змонтували? — обережно спитав він.

— Сам, — відповів математик. Голос його звучав винувато. — Важко було тільки знайти ідею, принцип конструкції.

— Ага, — невиразно промовив Скляров.

Він чомусь пригадав д’Артаньяна. Після книжки Дюма легше вірилося в незвичайне. “А раптом ця штуковина і справді почне працювати? — подумав він. — Власне, усе перше було непоказне на вигляд: перший паровоз, перший пароплав… Навіть перший циклотрон”.

— Яке ж запитання поставить ця… гм… машина? — спитав він. — Щось математичне?

— Не знаю, — відповів математик. — Далебі, не знаю. Вона може обрати будь-яку проблему — і в математиці, і, даруйте, в історії, і в біології… Навіть, так би мовити, із сфери практичного життя. Вона, кажучи образно, начинена різноманітною інформацією. Я, звичайно, не зміг би заповнити всю її пам’ять, але вдалося скористатися з готових елементів. Мій колишній учень працює в академії, він мені й допоміг дістати готові елементи. Ясна річ, вони мали інше призначення, але в цій машині їх змонтовано інакше. Там, знаєте, дуже багато записано. Десяток енциклопедій, різні довідники, підручники, журнали, газети…

Скляров витер хустинкою спітніле чоло.

— І зараз ми почуємо… її голос?

Семен Павлович швидко відповів:

— Ні, тобто так… Ми почуємо азбуку Морзе.

Анатолій Сергійович підійшов до машини. Тихо поскрипували віконниці розчиненого вікна. Десь дуже близько кукурікнув півень. Протяжно загув електровоз і раптово змовк, наче злякався, що порушив нічне безгоміння.