Читати книгу - "Непрохані гості, Василь Головачов"

не виходив, і був настійливий. Я зачинив двері, пройшов до столу. Дзвонила Люція.

— Я так і знала! — вона засміялася, вдивляючись мені в обличчя і намагаючись відгадати мій настрій. — Працюєте?

Дзвонила вона, по-моєму, зі спортзалу: із-за зеленої стіни декоративного домашнього чагарника чулися удари по м’ячу, вигуки, сміх і плескіт води.

— Доводиться. — Я несамохіть глянув на двері. — Тут у мене побував один загадковий відвідувач…

Люція зрозуміла, що запитувати не варто, якщо співрозмовник не бажає відповідати, і швидко проказала:

— Знаєте що, вже пізно, а я, як і ви, живу в Москві, то давайте зустрінемося в кафе? Я щойно звільнилася, нам також доводиться іноді затримуватися допізна. Підходить?

Я мимоволі посміхнувся: скільки лукавства й обіцянки таїв погляд дівчини. Зодягнена вона була в пухнасту напівпрозору кофточку і сталевого кольору брюки. Я знову замилувався красою Люції, красою зрілою, сильною, владною і тривожною.

— Стривайте, — сказав я, зиркнувши на годинник. — Координати?

— Біля арбатського ТФ, код тридцять три і три сімки.

Я вимкнув проектор, зібрав розсипані кристали інформповідомлень і поклав у сейф. Піднімаючи склянку з підлоги, несподівано угледів під кріслом маленький значок: у чорному колі золотий чортик. Емблема бригади “Аїд”.

Гмикнувши, я підкинув значок на долоні і сховав у кишеню. Цікаво, як прореагує на мою заяву Лапарра? Шеф, скажу я, на мене хтось нападав, але, побачивши, як потужно я п’ю молоко, перелякався і зник у невідомому напрямку, А щоб ввести мене в оману, підкинув значок “Аїд”… Іди відпочинь день-другий, скаже у відповідь затравлений моїм гумором Лапарра, і я піду, натхненний… Може, все-таки хтось просто пожартував?

Я згадав удар у шию і похитав головою. Такими речами не жартують. І все ж не віриться, що це всерйоз. Мета? Яка мета цього безглуздого нападу?

Я зайшов у хол Управління, повідомив координатору, що шукати мене без особливої потреби не слід, і ліфтом добрався до таймфагу. Там я з трудом знайшов вільну кабіну і набрав код тридцять три і три сімки.

Інформація до розслідування.
Орхус, східне узбережжя Ютландії,
травень 26 — 308

До кінця двадцять третього сторіччя місто-порт Орхус, розташоване на східному узбережжі півострова Ютландія, славилось як одне з небагатьох міст-музеїв Землі.

Романо-готичний собор, церква Фру-кірке, комплекс будівель “Старого міста” привабили в Орхус численних любителів старовини і поцінувачів древнього мистецтва й архітектури. Увечері двадцять шостого травня на вулицях, майданах і в скверах міста було багато відпочиваючих, в основному літніх людей, які полюбляють тишу, затишок і непоспішливість буття. Багато хто збирався біля відеорам послухати останні вісті в світі, інші поволеньки прогулювалися вулицями-лабіринтами старого Орхуса, зустрічалися з друзями, обмінювалися думками про останні відкриття науки і техніки та спортивні події. І лиш один з тисяч перехожих вирізнявся своєю неадекватною моменту поведінкою. Він почувався якось напружено, весь час озирався та дивився у небо крізь якийсь прилад з окуляром і чашоподібною антеною. На нього звертали увагу, але не чіпали: мало чим може захоплюватися людина. І по тому, як незнайомець поводився під час події, яка почалася о дев’ятій вечора, можна було зрозуміти, що тільки він один і знає причину цієї пригоди.

Усе почалося з різкого похолодання. Зона холоду захопила центр міста і поширилася в бік затоки Орхус-Бугт.

Разом з похолоданням люди відчули тривогу, невпевненість, бажання бігти і десь сховатися, багатьох охопив безпричинний страх. Варто було крикнути з ляку одному, як паніка заволоділа вулицею, другою, третьою — всім містом.

А потім у порту вибухнув прогулянковий лайнер “Данія”, що перед відплиттям заправлявся енергією з найближчого повітряного енергоканалу. Постраждали найближчі до затоки квартали міста, а катери та яхти, що стояли біля причалів, було викинуто на берег гігантською хвилею.

Трагедія розігралася буквально протягом п’яти-шести хвилин. Патрулі УАРС прибули в порт лише через чверть години і працювали до пізньої ночі — гасили пожежу і рятували тих хто постраждав. Увесь цей час людина з приладом провела мовби в оціпенінні на березі затоки, не зробивши навіть спроби допомогти рятувальним загонам. Потім сіла у швидколіт зринула в небо і знову зайнялася своїм приладом…

КІТ ДУГЛАС, інспектор-офіціал
американського філіалу бригади “Аїд”

Коли нас викликав Мартін Гриффітс і сказав, що потрібна допомога чистильників, він жодним словом не обмовився, яка робота чекає попереду. А за годину ми з Фарді були вже в південній точці Ховенвіпу, в дубовому лісі. Зустрічав нас високий, Широкоплечий хлопець з малорухливим обличчям і чіпкими сірими очима. Говорив він по-англійськи бездоганно, і я спершу не зміг визначити його національності. Це мене вразило: у таких справах досвід маю немалий. Рухався хлопець якось дивно, мовби крадучись, і водночас цілком природно, і завдяки цьому штришку я вгадав у ньому професіонала спецсектора.

Хлопця звали Гнат Ромашин. Росіянин Його напарником був зовсім юний хлопець стажист, який ніяковів од усвідомлення своєї непрофесійності, тому був готовий піти у вогонь і воду — дай лиш команду. Втім, мені він сподобався, а ось я йому навряд — зростом не вдався. Що поробиш, у дитинстві я немало натерпівся через свій зріст, та й нині метр сімдесят два — зріст нормального дванадцятирічного підлітка. Але в роботі це не заважає, а що стосується особистого життя… я знаю принаймні одну жінку, для якої мій малий зріст не має аніякогісінького значення

Ромашин швидко ввів нас у курс справи. Фарді почав було за звичкою бурчати, та я обірвав його. Про “Суперхомо” я нічого не чув але випадок з групою Шерстова на цьому клятому Ховенвші ще був досить свіжий у пам’яті. Цікаво було б помірятися силами зі злим генієм пращурів: вони створили страхітливий військово-промисловий комплекс, і його сліди ні-ні та й проступають крізь нашарування часу., **

Я