Читати книгу - "Небесний гість, Олександр Романович Бєляєв"

упливав у дуже густу тінь, водень, що містився в ньому, стискався, листок опускався, і гідростат починав шкрябати днищем по поверхні нижнього листка, мов пароплав на мілководді. Іноді листок зачіпався за інші листки. Доводилося звільняти його, відштовхуючись.

Тільки пізно ввечері, густим синім присмерком, листок-самоліт покинув межі безкрайого лісу. Тюменєв з нетерпінням чекав, коли побачить чисте небо, але його спіткало розчарування. Звідкись з'явилися хмари і закрили все небо. Стало майже темно і досить прохолодно. Зненацька почалася злива. Легкий поштовх сповістив про те, що намоклий і охололий листок торкнувся грунту.

— Ось тільки коли ми, нарешті, опустилися на планету по-справжньому! — вигукнув Тюменєв. — Ну, ще раз здрастуй, Бето! Вітаю вас, товариші, із щасливим прибуттям! Дякую вам, капітане Савич. Найдосвідченіший аеронавт не зробив би кращої посадки.

Савич не знав, образитись йому чи розсміятись, і вже хотів сказати, що він тут ні при чім, але Тюменєв не дав йому говорити.

— Бенкетувати ніколи., Якщо ми зараз же не звільнимо гідростат з полону листка, то нас знову, як тільки потеплішає, підніме в повітря й понесе. Скінчимо цю роботу, передамо по радіо на Землю останній звіт і тоді спати, спати!

Савич, падаючи від утоми, щось рубав, піднімав, тягнув, перекладав. Нарешті, звалився на койку і одразу ж заснув.

А Тюменєв ще якийсь час перевертався з боку на бік. Він думав про те, чи не каучуконоси ці незвичайні листки. Їхній сік схожий на каучук… Ото якби такі рослини на Землю!..

І професор заснув.

16. Калейдоскоп

Тюменєв прокинувся раптово, ніби його хто під бік ударив: засинаючи, він наказав собі спати не більш як три години. Не можна ж проспати всю ніч і не побачити зірок! Нічним небом треба дорожити, тим більше, що Бета, проходячи свій шлях по орбіті, незабаром опиниться між двома сонцями, і тоді на чверть року прощай, нічне небо! Вдень Бета освітлюватиметься голубим сонцем, а вночі повертатиметься до червоного. Та ця «червона ніч» буде яскравішою за голубий день.

Не світячи світла і намагаючись не шарудіти, щоб не розбудити товаришів, — даремна осторога! — Тюменєв навпомацки добрався до трапа. Гідростат лежав на боці, і по трапу довелося рачкувати. Ось і пролом. Астроном вийшов надвір.

В обличчя йому війнуло свіже нічне повітря, сповнене міцним запахом сіна та невідомими гірко-солодкуватими ароматами. Тюменєв поглянув на небо і скрикнув, як людина, що побачила обличчя друга після довгої розлуки: спочатку здивувалась, як воно змінилось, а далі, вдивившись, почала знаходити старі, знайомі риси.

Усе небо світилось, немов смарагд. У південній частині воно було темніше і синіше, в північній — ледве забарвлене в рожевуватий колір. Високо в небі стояв фіолетовий місяць.

З-за обрію випливав величезний місяць. Верхній кінець його рога був тьмяно-червоний, ніби розжарене, але вже остигаюче залізо, нижній — синьо-зеленкуватий.

Сузір'я були немовби й ті ж самі, і не ті. Одні наче розтягнулись, інші стиснулися, і всі трохи зсунулися зі своїх місць.

Старий астроном дивився і не міг надивитись. Він і не помітив, як настав ранок. Поблідло небо, вицвіли зорі, померкли місяці. На сході небо наливалось яскравим голубим світлом, і раптом з-за обрію піднялося сліпуче сапфірове сонце.

Тюменєв глянув на свої руки, на гідростат, — усе було голубе, а тіні — лілуваті. Та несподівано до голубого кольору почав домішуватися рожевий, потім червоний. Небосхил набирав фіолетового відтінку. З-за обрію з'явилось друге сонце — червоне. Від змішання голубих і червоних променів двох сонць і утворювався фіолетовий відтінок неба.

— Чудово! Прекрасно! Незрівняно! — захоплювався Тюменєв.

Мружачись, до Тюменєва підійшли Архімед та Савич.

— Що ж це таке? — вигукнув Архімед. — Як це зрозуміти? Дивіться, дядечку. Два сонця світять і гріють щосили, спека тропічна, а наш листок-самоліт і не думає злітати. Чому?

— Бо він в'яне. Тому й сіном прілим од нього тхне. Відчуваєте? Гадаю, вчора ми опустилися зовсім не тому, що листок намок і охолов, а тому що він почав в'янути. Я дивився на інші листки лісу. Вони вночі і не збирались опускатися. Цей листок ми відрубали од стебла, він почав в'янути, еластичність і пружність його клітин ослабли, клітини зробилися дряблими і почали пропускати водень, який легко розривав гниючі тканини і виходив. Оце, певно, і весь секрет.

— Дядечку, пробачте мені, але сьогодні я не схильний до наукових аналізів. Мені хочеться милуватися красою тутешньої природи. Яке чарівне освітлення! Ви, дядечку, з одного боку сапфіровий, а з другого — рубіновий. У Савича, погляньте, фіолетові руки.

— Дивовижно!

— Наші тіні, зауважте, подвійні: одна фіолетова, друга — зеленкувата. А погляньте на цей ліс гігантських «водоростей»! Дивно, вчора його листя і наш листок-самоліт здавалися мені бурими, а сьогодні вони темновишневі.

— Окрім нашого вмираючого листка, що став темносиній. Як швидко йде тут процес гниття!

— Пам'ятаю, вчора ми опустилися на рівному місці, на голій галявині, де не було й билинки, а зараз ми — серед квітів, — мовив Савич. Невже вони виросли за одну ніч? А кожна ж квітка вища за мене. І які примхливі форми, які яскраві барви!

— Ну от, тепер ви самі захоплюєтесь, а всю дорогу скиглили, — пробурчав Тюменєв.

— Я й зараз віддав би перевагу перед цією розкішшю нашій скромній конвалії, — сказав Савич і, зітхнувши, додав: — Від усіх цих строкатих барв і яскравого світла у мене рябіє в очах і паморочиться в голові.

— Дивись, Архімед, полюбуйся на помилку Аркусова, — перебив Савича Тюменєв, показуючи на обрій. — А сніг на Беті все ж таю є. Хоча вершини й не білі, а блідо-фіолетові, та блищать, мов сніг. Тобто сніг, напевне, білий, проте освітлений подвійним сонцем, здається фіолетовим. Скільки відтінків…