Читати книгу - "Амок, Янка Мавр"

дуже міцними й гострими колючками, з сантиметр завдовжки. Не дивно, що регент закривавився й зомлів.

Сміх сміхом, а справа жителів Бандью була погана. Правда, нічого нового і несподіваного в цьому не було, але все ж таки потрібен був час, щоб звикнути до нещастя. Тепер уже протягом деякого часу селянам доведеться жити тільки на заробітки в Більбо. Ну, а коли всім роботи не буде? Коли Більбо запровадить «вільну конкуренцію» і ще зменшить плату? Коли візьме чужих робітників, яких усюди на Яві досить? Одне лише можна сказати напевне: пан Більбо не тільки нічого не втратить на цій пожежі, а ще й трохи заробить.

Треба було поспішати, щоб захопити яку-небудь роботу. Наближалися жнива, і все населення кинулося в контору Більбо. Хоч ми не дуже шануємо пана Більбо, але повинні визнати, що ніякого насильства він не чинив. Він лише пропонував умови, а воля кожного була згодитися чи ні. Він навіть попереджував:

— Добре подумайте, щоб потім не ображалися. Пам'ятайте, що коли ти згодився добровільно сам, то повинен виконати всі умови повністю. А коли ні, то примусимо.

І робітники «згоджувалися».

В кращих умовах перебували ті, хто мав свого власного сапі (вола). Вони потрібні були для перевозки тростини з поля на завод. Через те що таких власників було небагато, з ними укладали окремі, складні договори.

Насамперед робітникові пропонували, щоб він тимчасово ніби продав свою худобу, і на цей продаж складалася угода. Робітник одразу ж одержував і гроші. Потім складали другу угоду, де було зазначено, що робітник працюватиме на позиченій у підприємства худобі. Після закінчення роботи вираховувалось те, що вже одержав робітник за худобу, а угода скасовувалась.

Тепер виходить так: коли робітник залишить роботу й піде з «чужим» волом, його зараз же посадять у тюрму як злодія. Коли ж він утече без вола, той залишиться підприємству.

Поки лури ще не прийшов забирати сапі, На-Інго підписав таку угоду. Нонг, звісно, не міг одержати роботи і лишився біля хворої матері, яка з дня на день могла померти.

Почалася робота, уперта, гаряча. Треба було якомога швидше переробити тростину на цукор. З поля на завод була прокладена вузькоколійка, але вагони по ній везли сапі. Незграбні яванські вози на двох колесах тягнулися з усіх сторін до залізниці, а там перевантажувалися на платформи.

Безупинною річкою тростина пливла на завод, ішла спочатку в так званий «млин», а звідти з одного боку виходила покремсана маса, а з другого — по цементному ровику стікав мутний сік з жовтою піною. Потім сік пропускали через вапно, сірчані гази, він кипів у величезних чанах, фільтрувався, випаровувався, згущався — і, нарешті, виходив цукор, який одразу ж вантажили у вагони, потім на кораблі і розвозили по всьому світу.

На-Інго на своєму «позиченому» сапі возив вагончики по рейках. Поле, як ми знаємо, лежало в улоговині, значить, вагони доводилося возити вгору. Бідний сапі вибивався з сил, але не можна було спинитися ні на хвилину, бо була гарячка, ззаду натискали інші вагони, наглядачі кричали, підганяли нагаями і волів і людей.

Назад з порожніми вагончиками їхати було не краще: вони швидко котилися вниз — гальма були примітивні — били худобу по ногах, і так дванадцять годин.

Через кілька днів сапі насилу тягав ноги. Він не міг витримати такої роботи, яку витримували люди.

Нарешті, він востаннє впав і вже не підвівся…

З розрахунку виходило, що На-Інго ще повинен був відпрацювати за «чужого» вола.

На-Інго покинув роботу й самовільно пішов додому.

Там його зустрів заплаканий Нонг: мати вмерла.

Тоді На-Інго сів у куток і скам'янів. Він дивився вперед, але нічого не бачив і не чув. Не поворухнувся він навіть тоді, коли прийшли і взяли його дружину, щоб поховати.

Як не кликали його, як не штурхали, він нічого не відповідав і лишався сидіти на своєму місці. Так без нього й поховали; закопали й поставили камінь.

Минув день, минула ніч, а старий усе ще сидів нерухомо. Хоч як намагався Нонг розворушити його, заговорити з ним — нічого не виходило. Зморений Нонг заснув, а коли прокинувся, батько сидів так само, як і вчора. Так само широко були відкриті його очі, і так само він нічого не бачив…

Нонг пішов до сусідів порадитися, що робити.

Через кілька хвилин На-Інго заворушився, щось сказав і затрусився. Очі заблищали, оживилися, але в них була тільки дика лють. На губах з'явилася піна. Нарешті він схопився й почав озиратися. Потім зірвав з стіни крис (кинджал) і вискочив з хатини. Размахуючи ножем, він помчав селом і кинувся на першого зустрічного. Той упав на землю, поранений в руку, а На-Інго побіг далі дорогою на завод…

— Амок! Амок! На-Інго! — закричали в усьому селі, затріщали тріскачки, усі почали ховатися хто куди.

Цей крик почув Нонг і кинувся слідом за батьком. За ним — інші чоловіки, озброєні чим попало.

— Амок! Амок! — чулося в селі; тріщали тріскачки, люди грюкали кийками, б'ючи на сполох.

А тимчасом На-Інго звалив жінку, яка йшла з водою. Вбив її на смерть.

На-Інго біг так швидко, що його переслідувачі не тільки не наближалися, а відставали дедалі більше. Лишалося тільки дивуватися: звідки в старого На-Інго взялося стільки сили? Нарешті він зовсім зник з очей. Чоловіки втомилися й почали відставати. Лише Нонг з останніх сил біг далі…

Через кілька хвилин спереду почулися постріли. Нонг зупинився: пізно! справу закінчено!

Підійшовши ближче, Нонг побачив убитого батька, а поруч з ним — наглядача Гріна.

Цей амок е особливістю яванців, і європейці досі сушать голову, що воно таке: чи звичайний сказ, чи якась інша хвороба? В