Читати книгу - "Мій ізмарагд, Франко І. Я."

class="p1" style="">Коли побачиш, як отих людей

Держать, і лають, і в реєстри пишуть,

Як матері у виходках дітей

Зацитькують, годують і колишуть,

Як їх жандарми штовхають від кас,

Аж поїзд відійде,- тоді припадок!

Весь люд на шини кидається враз:

«Бери нас або переїдь по нас!»

Се в нас порядок.

 

III. «Два панки йдуть попри них…»

 

 

Два панки йдуть попри них.

На дітей блідих громадку,

На жінок отих марних

Кождий глипнув по порядку:

 

Відвернувсь один панок

І зітхає: «От бідацтво!»

Другий же за ним крок в крок

Покликає: «То лайдацтво!»

 

«Що лайдацтво?» - «Весь сей люд!

Рідний край на пшик міняє».-

«Ні,- відмовив перший,- тут

Винен той, хто їх спиняє».

 

«Не спинять їх? Всі підуть

Десь за синє море здуру».-

«Як же ж їм не йти, як тут

Всі до спілки дрем з них шкуру».

 

Розлучила нас юрба,

Та довгенько ще цікаві

Сперечались ті оба,

Де «лайдацтво» є в сій справі?

 

IV. «Гей, розіллялось ти, руськеє горе…»

 

 

Гей, розіллялось ти, руськеє горе,

Геть по Європі і геть поза море!

 

Бачили мури Любляни та Рєки,

Як з свого краю біг русин навтеки.

 

Руські ридання й стогнання лунали

Там, де Понтеби біліються скали.

 

Аж із Кормон, мов живого до гробу,

Гнали жандарми наш люд, як худобу.

 

Небо італьське, блакитне, погідне,

Бачило бруд наш, пригноблення бідне.

 

Генуя довго, мабуть, не забуде,

Як то гостили в ній руськії люде.

 

Будуть ще внукам казать проти ночі:

«Дивний тут люд кочував із півночі.

 

Рідну країну з слізьми споминав він,

Але з прокляттям із неї тікав він.

 

Спродував дома поля, господарство,

Вірячі байці про Рудольфа царство,

 

Дома покинувши землю родинну,

Гнався, щоб мрію ловити дитинну.

 

Смілий у мріях, у вірі беззглядний,

В дійсності, наче дитина, безрадний.

 

Ані порадитись, ні побалакать,-

Знав він лиш гнуться, та жебрать, та плакать».

 

Гей, розіллялось ти, руськеє горе,

Геть по Європі і геть поза море!

 

Доки гамбурзькі, важкі паровози -

Де ви не ллялися, руськії сльози!

 

Всі з тебе, русине, драли проценти:

Польськії шляхтичі й швабські агенти.

 

Що то ще жде тебе на океані?

Що у Бразілії, в славній Парані?

 

Що то за рай ще тобі отвираєсь

В Спіріту Санто і Мінас Джераєс?

 

V. ЛИСТ ІЗ БРАЗІЛІЇ

 

 

Сусіди любі! Пише вам Олеся.

Ми всі здорові й добре нам ведеся.

 

Сім місяців отсе мовчали ми,

Аж на кінці вандрівки стали ми.

 

Серед лісів тут живемо в бараці

І маємо страшенно много праці.

 

Рубаєм дерева на сажень грубі -

Одно два дні довбем, сусіди любі!

 

За рік отак чень буде чистий морг,

То будем сіять. Живемо наборг.

 

Боргує нам уряд, покіль до свого,

Курузи, бульбу, сіль - і більш нічого.

 

Не розлучали нас і на п’ять хвиль…

До міста маємо п’ятнадцять миль.

 

В лісах, під горами… Та ми не ропчем,

Доріг нема, стежки, дасть біг, протопчем.

 

Та ви цікаві, як нам до води

Доїхалось, а потім аж сюди.

 

До Відня їхали спокійно вкупі;

У Відні нас три дні держали в цюпі.

 

Пустили нас, лиш пан якийсь від нас

Сім срібла взяв, що підписав нам пас.

 

З Понтеби завернули нас до Грацю,

Там три неділі мали з нами працю.

 

Писали до Стрия, Мостів і Кут.

А нам казали: «Зачекайте тут!»

 

Палазя там умерла від уроків,

А лікар німець мовив: «З браку соків».

 

Івась умер напевно від нічниць,

А лікар мовив: «Не плетіть дурниць!»

 

Та як ще Гриць, Оксанка, Рузя вмерли,-

Пустили нас: «Ідіть, куди наперли!»

 

До моря ми добрались без біди,

Лиш що до нас присілись два жиди

 

І видурили від Баланди й Хмиза

По десять ринських за якісь авіза.

 

Та на одній пересідці якось

Згубився і пропав Юрків Антось.

 

В Генові ми сім неділь шифу ждали,

За містом в норах, як цигани, спали.

 

Поганий край! Докучив голод нам,

І гарячок понабирались там.

 

Сім штук дітей, Онищиха, й Чаплиха,

І Хрущ старий там вмерли. Збулись лиха.

 

Було б нас більш померло, бо якась

На нас італьська пані завзялась

 

І випросила в короля свідоцтво:

Держать їх, аж їм вимре все жіноцтво.

 

Хрест божий з нами! Певно, се була

Якась безбожна упириця зла.

 

Бо справді, на жінок у тії доби

Ударили найгіршії хороби.

 

Та бог наслав на тую злюку бич:

Попавсь нам лепський русначок-панич.

 

Списав він лист від нас, слізьми облитий,

До їх там королеви Маргарити,

 

Все розповів: як нас тут трясця б’є,

Як відьма ніччю кров жіночу п’є,

 

Що тут дітей без корму сохне й плаче,

Як з відьмою король у гречку скаче…

 

І помогло. Пустили нас як стій,

Урвалося поганій відьмі тій.

 

А як ми вже на корабель сідали,

То панича від нас арештували,

 

Немовбито він ошуканець єсть.

Він