Читати книгу - "Лонгфелло. Пісня про Гайавату, Олександр Олесь"

class="p1" style="">Чайбайабос необачний

Не послухав Гайавати,

Не злякавсь лукавих Духів,

Взяв спокійно лука, лижі

І пішов на полювання.

 

Як стріла, олень рогатий

В далечінь летів по морю;

З вітром, снігом, наче буря,

Гнавсь відважний Чайбайабос,

І в захопленні забув він

Всі поради Гайавати.

 

А в воді сиділи Духи,

Чайбайабоса чекали,

Підломили нишком кригу,

Затягли співця в безодню,

Поховали під водою.

Енктагі, Владика Моря,

Віроломний бог Дакотів,

Утопив його і кинув

У могилу Гітчі-Гюмі.

І вжахнувся Гайавата -

І з таким відчаєм крикнув,

Що від болю, що від жаху

На лугах вовки завили,

Стрепенулися бізони,

І луна громів на горах

Розкотилася:«Бем-вава!»

 

І в жалобі Гайавата

Почорнив і лоб, і щоки,

Плащ на голову накинув,

І в вігвамі сім аж тижнів

Він просидів і проплакав,

І усе казав, і скарживсь:

 

«Він умер, він згинув, ніжний,

Незрівнянний, Чайбайабос!

Він покинув нас навіки,

Він пішов в той край, де ллються

Неземні - небесні співи!..

Чайбайабосе, мій брате!»

 

І засмучені смереки

Тихо маяли гілками,

Тихо віяли смутними

Над вігвамом Гайавати

І зітхали, і журились,

Розважаючи смутного.

 

І весна прийшла, і довго

Ждали все гаї зелені -

Чи не прийде Чайбайабос?

І зітхали очерети,

І зітхав з ним Сібовіша.

 

І Овейса синьоперий

На деревах все виводив:

«Чайбайабос! Чайбайабос!

Він покинув нас навіки!»

 

І Опечі на вігвамі

Щебетав, кричав і плакав:

«Чайбайабос, Чайбайабос!

Він покинув нас навіки!»

 

А у лісі серед ночі

Розлягався Вавонейси

Голос журний і скорботний:

«Чайбайабос! Чайбайабос!

Він покинув нас навіки,

Наш музика незрівнянний!»

 

І тоді зібрались Міди,

Джосакіди і Вебіни,

І, у лісі збудувавши

Поблизу від Гайавати

Свій святий Вігвам Таємний,

Мовчки,тихо і велично

Всі пішли до Гайавати,

І взяли мішки з собою -

Шкіри видрові, боброві,

Шкіри, повні трав, коріння

Від усякої недуги.

 

І почув їх Гайавата,

І покинув звати друга,

Перестав стогнати тяжко.

Він ні слова не сказав їм,

Тільки плащ з очей відкинув,

Змив з обличчя фарби смутку,

Змив в глибокому мовчанні

І пішов за ними тихо

До Таємного Вігваму.

 

Там йому давали пити

Начаровані настойки

Із коріння, з трав цілющих:

Нама-Веск - настойку з м’яти

І Вебіно-Веск - з свиріпи.

Там над ним забили в бубни

І закляття заспівали,

Заспівали дивну пісню:

 

«Ось я сам, я сам з тобою,

Я, Орел могучий, сивий,

Гей, збирайтесь і вважайте,

Всі ворони білопері!

Грім мені допомагає!

Дух мені допомагає!

Скрізь їх кликання я чую,

Голоси їх чую в небі!

Брате, встань! Одужай, хворий!

Стань здоровий, Гайавато!»

 

«Гі-о-га!» - весь гурт озвався,

«Ве-га-ве!» - весь гурт чудесний.

 

«Друзі всі мої! Всі змії!

Слухай - шкіру соколину

Потрощу над головою!

Манг, норець... тебе уб’ю я,

Проколю стрілою серце!

Брате, встань! Одужай, хворий!

Будь здоровий, Гайавато!»

 

«Гі-о-га!» - весь гурт озвався,

«Ве-га-ве!» - весь гурт чудесний.

 

«Ось я, ось Пророк Великий!

Говорю - і весь трясеться

Мій вігвам, Вігвам Таємний!

А іду - і небо гнеться,

І хвилює підо мною!

Брате, встань! Одужай, хворий!

Говори, о Гайавато!»

 

«Гі-о-га!» - весь гурт озвався,

«Ве-га-ве!» - весь гурт чудесний.

 

Потім, трусячи мішками,

Танцювали танець Мідів

Круг слабого Гайавати,-

І схопивсь він, стрепенувся,

Ізцілився від недуги,

Від страшного болю-туги.

 

Як пливе весною крига,

Пропливали дні журливі.

Як тікають з неба хмари,

Розбігались думи чорні.

 

Далі друга Гайавати

Чайбайабоса все звали,

Щоб устав він із могили

І Велике Море кинув.

І були остільки дужі

Їх закляття, проклинання,

Що почув їх Чайбайабос

І в безодні Гітчі-Гюмі.

Із пісків він встав і слухав

Звуки бубнів, співи гімнів,

І не зміг - прийшов на голос

До самих дверей вігваму.

 

Там йому в щілину дверню

Багаття дали у руки

І владикою назвали

В царстві мертвих, в царстві духів.

І звеліли, попрощавшись,

Класти огнища для мертвих

Для сумної їх ночівлі

По дорозі в Край Поніма.

Від села, вігвамів рідних,

Від близьких і любих серцю,

По зелених нетрях лісу,

Як димок, як тінь, як хмарка,

Плив-відходив Чайбайабос.

Де торкався об дерева,-

Не гойдалися дерева,

Де ступав - трава не м’ялась,

Не шуміла під ногами.

 

Так чотири дні і ночі

Йшов він тихою ходою

По дорозі всіх покійних.

А коли приходив голод,

Їв суниці - їжу мертвих.

Через їх журливу річку

Переправився на дубі,

І на човні кам’яному

По озерах срібних плив він,

Доки в Селища Блаженних,

В царство духів, в царство тіней

Не прибила його хвиля.

 

По дорозі він багато

Бачив духів, що згинались

Під поклажею важкою,

Під вагою зброї, вбрання

І важких горшків з харчами,

Що їм з дому надавали

На дорогу в Край Поніма.

 

Гірко скаржилися тіні:

«Ах, живі на нас навіщо

Накладають сю тяготу?!

Краще б голими пішли ми,

Краще б голод ми терпіли,

Ніж нести тягар і гнутись,-

Вкрай нас змучила дорога»

 

Гайавата ж мій надовго

Рідний свій вігвам покинув,