Читати книгу - "Повія, Мирний"

Чо­го ж той Фе­дiр ла­буз­ниться? Чо­го йо­му тре­ба? Гос­подь

3 ним! Вiн i доб­рий па­ру­бок, та що змо­же з ота­ким бать­ком?

Ще й не до­ду­ма­ла Хрис­тя своїх ду­мок, як по­чу­ла, що в сi­нях щось за­ша­мо­тi­ло. Во­на ки­ну­ла­ся по­зир­ну­ти, хто там, i на по­ро­зi стрi­ла­ся… з Фе­до­ром.

- Здоровi бу­ли! - при­вi­тав­ся вiн, ус­ту­пив­ши в ха­ту.

- Хто там? - до­див­ля­ючись з пе­чi, спи­та­ла Прiська. - За­свi­ти, Хрис­те, - нi­чо­го не вид­но.

- Та се я… Фе­дiр, - од­ка­зав той, тру­чись ко­ло по­ро­га. "Фе­дiр! Чо­го се?" - по­ду­ма­ла Прiська.

- Засвiти, Хрис­те! - уд­ру­ге ска­за­ла во­на.

- Та я свi­чу.

Незабаром не­ве­лич­кий ка­ган­чик ос­вi­тив сум­ну ха­ту; жо­втогарячий свiт роз­лив­ся се­ред ве­чiрнього мо­ро­ку i об­дав Фе­до­ра, що туп­цю­вав­ся ко­ло по­ро­га.

- Чого ж ти стоїш, Фе­до­ре? - спи­та­ла Прiська. - Сi­дай! Що ска­жеш доб­ро­го?

Федiр, зирк­нув­ши по ха­тi, пох­ню­пив­ся.

- Та я се до вас… - рву­чи сло­ва, нес­мi­ло по­чав вiн. Го­лос йо­го бри­нiв, як пе­рер­ва­на стру­на: йо­му, вид­но, важ­ко бу­ло го­во­ри­ти.

"Чи не сва­та­ти, бу­ва?" - по­ду­ма­ла Хрис­тя i гля­ну­ла на Фе­дора. Той, блi­дий, сто­яв край по­ро­га i, мну­чи шап­ку в ру­ках, трем­тiв. Те зап­ри­мi­ти­ла i Прiська… Нас­та­ло важ­ке мо­в­чан­ня, ще важ­че ждан­ня.

- Батько прис­ла­ли, - зно­ву про­мо­вив Фе­дiр, i зно­ву йо­го го­лос обiр­вав­ся. - Батько сер­ди­тi прий­шли до­до­му. На­па­ли на ме­не… Хо­тi­ли би­ти… а да­лi: "Пi­ди, - ка­жуть, - до… ска­жи: я їй цього не за­бу­ду!.." - лед­ве-лед­ве ви­мо­вив Фе­дiр, i сльо­зи за­ка­па­ли з йо­го очей.

Дочка i ма­ти ззир­ну­ли­ся… Прой­шла хви­ли­на мов­чан­ня, на­че сон най­шов на всiх… Нес­тям­ний стук да­лi їх роз­бу­див. Ко­ли во­ни прий­шли в се­бе - Фе­до­ра вже не бу­ло.

Чи сон то справ­дi, чи бу­вальщи­на? Доч­ка i ма­ти ззирали­ся­, ди­ву­ючись, здiй­ма­ли пле­чи­ма, i зно­ву ззиралися­, i зно­ву здiй­ма­ли пле­чи­ма, по­ки Хрис­тя не ро­зреготалася… Во­на са­ма не знає, чо­го їй ста­ло так смiш­но… Дзвiн­кий її ре­гiт роз­ко­чу­вав­ся по всiй ха­тi.

- Чого ти? - сер­ди­то спи­та­ла ма­ти.

- Чи не дур­ний вiн! Чи не бо­же­вiльний! - скрик­ну­ла Хри­стя i зно­ву за­ли­ла­ся…

То був не­пев­ний смiх, нес­тям­ний ре­гiт: так смiється са­мо ли­хо або по­чут­тя йо­го. Мо­ро­зом об­дав той смiх Прiську, а во­на, див­ля­чись три­вож­ни­ми очи­ма на доч­ку, трем­тi­ла, їй так зра­зу гiр­ко ста­ло, так важ­ко, ли­хо зно­ву так на­да­ви­ло на її ду­шу - мов не­давньої ра­дос­тi i не бу­ло. "Я їй цього не за­бу­ду!" - учу­ва­ло­ся ти­хе Фе­до­ро­ве шеп­тан­ня… "Си­на при­слав ска­за­ти, - ду­ма­ло­ся їй, - щоб не за­бу­ли… Бо­же! що за при­че­па Грицько той, що за ли­хий чо­ло­вiк!"

VII

***

Грицько при­бiг до­до­му го­лод­ний i лю­тий. Та зем­ля При­тичина не од­ну вже нiч не да­ва­ла йо­му спа­ти, бо­ляч­кою на сер­цi си­дi­ла, спич­кою ув оцi стри­мi­ла. "Хай во­на не доста­неться ме­нi, а дру­го­му… тiльки аби одiб­ра­ти! Чо­го їй то­дi жи­ти у се­лi? З чо­го во­на про­жи­ве? Опух­не з го­ло­ду… Iди, го­лу­боч­ко, в най­ми… в най­ми iди на ста­рiсть лiт… i доч­ку свою, пиш­ну пан­ноч­ку, ве­ди за со­бою, хай ли­шень ко­ло чу­жої ро­бо­ти по­ма­же-по­ка­ляе свої бi­лi ру­ченьки, а то ви­бi­ли­ли­ся… Тiльки хлоп­цiв i гля­дить, тiльки їх i знає з ума зво­ди­ти… Зiй­деш са­ма ско­рi­ше!.. Аби вас випх­ну­ти з се­ла, а то ви ме­нi i за ву­хом не свер­би­те. А випх­ну­ти тре­ба, бо зов­сiм про­па­де Фе­дiр. Ду­мав, як по­лаю - оха­неться… Кий бiс! Як ду­рень той хо­де. Цi­лу нiч з ко­ляд­ка­ми, ка­жуть, водив­ся… Ко­ли б не ду­рень, на­во­див би їй та­ко­го, щоб ма­ти зна­ла, як пус­ка­ти доч­ку на всю нiч… Так ду­рень же, ду­рень! Нi­чо­го не по­ро­биш… випх­ну­ть iї тре­ба… i випх­ну! Уже хоч по сю, а випх­ну!" - ду­мав тро­хи не всю ту нiч пе­ред збо­ром Грицько. При­га­ду­вав, ко­го вiн про­хав, ко­го б ще тре­ба по­проха­ти, що ка­за­ти пе­ред гро­ма­дою, якi до­во­ди да­ва­ти? Вiн i не га­дав, щоб гро­ма­да не зго­ди­ла­ся. Чи ста­теч­не та­ке дi­ло, щоб гро­ма­да са­ма на се­бе i по­дат­ки взя­ла, i зем­лю вiд­да­ла? Цього нi­ко­ли не бу­де, цього не мо­же бу­ти.

I от те­пер… на то­бi, та цить! Вiн ви­ну­ва­тив усiх бага­тирiв, що за йо­го як слiд не сто­яли, i гро­ма­ду, що з глуз­ду зсу­ну­ла­ся та та­ке ви­ки­ну­ла. А гiр­ше всього Прiська ся… не­нависна Прiська з своєю доч­кою зос­тається у се­лi!.. I от те­пер поч­нуть во­ни як у дзво­ни дзво­ни­ти: а що, здо­був­ся? а що, взяв? по­ку­рив?..

- Їсти! - гук­нув вiн, не ски­да­ючи шап­ки i во­дя­чи грiз­но очи­ма по ха­тi. Вiн шу­кав за що-не­будь при­че­пи­ти­ся, вилая­тись, зiр­ва­ти на ко­му-не­будь своє на­ки­пi­ле зло. У ха­тi не знай­шло­ся нi­чо­го та­ко­го, щоб не по йо­го сто­яло або ле­жа­ло. З сер­ця вiн ски­нув шап­ку, швир­го­нув на пiл, а сам по­су­нув­ся за стiл. Хiв­ря, зап­ри­мi­тив­ши, що Грицько пале­ний, мер­щiй ви­су­ну­ла борщ з пе­чi i пос­та­но­ви­ла ко­ло йо­го. Вiн зо­па­лу сьорбнув i - опiк­ся.

- Вогню пiдс­та­ви­ла! - крик­нув вiн, ки­нув­ши лож­ку.

- А що б бу­ло, ко­ли б хо­лод­но­го пiд­нес­ла? - ти­хо огризну­лася Хiв­ря.

- I без то­го ме­не пе­чуть усi… а тут ще i ти з своїм бор­щем!

- Дивись - я вин­на! - ус­мiх­нув­шись, ска­за­ла Хiв­ря.

Грицько мов­чав, со­пiв та ждав, по­ки хоч тро­хи борщ про­холоне.

- У нас десь го­рiл­ка бу­ла? - неш­вид­ко спи­тав­ся вiн. Хiв­ря знай­шла пляш­ку i пос­та­но­ви­ла пе­ред ним. Грицько ви­пив чар­ку i знов прий­нявсь до бор­щу. Хiв­ря ди­ви­ла­ся, як вiн гли­тав лож­ку за лож­кою.

- Та що там те­бе так роз­сер­ди­ло? - пос­пи­та­ла во­на, див­лячись, що Грицько i тро­хи не од­хо­див. То, бу­ва­ло, i серди­тий прий­де: тiльки поїв - уже й пом'якшав, а те­пер - i тро­хи нi.

- Ще є що їсти? - по­ну­ро спи­тав­ся вiн.

Хiвря пос­та­ви­ла пе­че­не по­ро­ся. Грицько прий­няв­ся за по­ро­ся мовч­ки, со­пу­чи. Хiв­ря бiльше не до­пи­ту­ва­ла­ся; Грицько мов­чав. Поївши, вiн ус­тав з-за сто­лу, перехрести­вся­ i лiг на по­лу, од­вер­нув­шись ли­цем до стi­ни. Хiв­ря ми­ла мис­ки, i тiльки їх глу­хий бренькiт по­ру­шав нi­му мов­ча­з­нiсть у ха­тi.

З Грицько­вої го­ло­ви нi­як не ви­хо­ди­ла сьогод­нiш­ня ра­да, йо­го зне­ва­га гро­ма­дою. Йо­му бу­ло важ­ко, сер­це би­ло­ся все дуж­че та дуж­че, на­че га­ди­на кру­ти­ла­ся ко­ло йо­го, не дава­ла по­кою. Своїх на­мi­рiв вiн не спо­вi­ряв до­ма нi­ко­му; вiн мав на­дiю, скiн­чив­ши дi­ло, гiр­ко пос­мi­яти­ся… а от те­пер… з йо­го нас­мi­яли­ся! Ко­ли вiн му­читься - Прiська, пев­но, ра­дiє… А ще як до­ма доз­на­ються, Фе­дiр по­чує… Вiн, йо­го син… йо­го кров… Бу­де ра­дi­ти ра­зом з Прiською?.. Нi, пос­тiй!

Вiн схо­пив­ся i оки­нув бист­рим пог­ля­дом усю ха­ту.

- Де Фе­дiр? - спи­тав­ся вiн.

- Не